Як на Донеччині розвивається внутрішній туризм

У 2014 році Яна Синиця переїхала з Донецька до села Крива Лука, підпорядкованого Лиманській територіальній громаді. Завдяки її зусиллям місцину вже називають туристичним серцем Лиманщини. Адже Яна проводить тут авторські тури й екскурсії, сплавляє туристів річкою.

Я точно знаю, що одразу після карантину не полечу в Португалію чи в Іспанію. Не поїду прекрасними маршрутами Греції чи Франції.

А от на Донеччину можу спробувати. У гості до Яни Синиці.

Бо побачити і роздивитися певний регіон можна лише з людиною, яка закохана у свій край і свою справу.

У туристичному бізнесі Яна 18 років. Жила й працювала в Донецьку. Орієнтувалась на внутрішнього туриста й розвивала саме цей напрямок бізнесу.

А потім стався 2014 рік, і Яна разом із родиною переїхала до невеликого селища Крива Лука, де у неї була дача.

– Мені не подобається, коли про мене скрізь згадують як про переселенку: “От у неї був бізнес, а зараз немає, яка бідна, нещасна…”, – коментує Яна.

Так, той рік був переломним. Нині розумію, що той переїзд дав мені багато хорошого. Дав інших гарних людей. Дав нові виклики й нові можливості.

Спочатку, як і всі, хто виїхав з окупації, Синиця планувала повернутися. Сподівалась, що все мине, як важкий сон.

А потім почала вибудовувати інше життя. І спочатку взялася за соціальний активізм.

– А як по-іншому я познайомилась би з людьми? Тому й занурилась у громадську роботу, яка дозволила об’єднати людей, відпрацювати комунікацію між нами, спільно створювати цінності, важливі для нас і для життя на нашій землі.

І лише минулої осені, вже маючи напрацьоване, вирішила для себе, що треба переформатувати свою діяльність. Я дійсно занадто занурилася в активізм і вже не розуміла, для кого і для чого це все роблю.

Знадобився певний час для переосмислення. Бо мені потрібно було бачити свої амбітні цілі та свою персональну вигоду. І це нормально й чесно. Тому почала повертатися до своєї бізнесової діяльності. Маленькими кроками.

Часто чую, особливо в останні роки, що Донеччина – дуже недооцінений регіон із погляду туризму.

– Саме так. Регіон, здебільшого промисловий, внутрішній туризм не розвивав, певні кроки були здійснені лише під час ЕВРО 2012. Але загалом цим сектором економіки не опікувалися.

Моя туристична фірма працювала на ринку з 2004 року, і ми ще тоді зробили пріоритетним саме внутрішній туризм.

Щоправда, тоді не існувало особливої потреби працювати в цьому напрямку, а нині вона є. І є можливість якомога більше розповісти, показати, зробити, щоб зруйнувати поширені щодо Донеччини стереотипи.

Тепер ми повертаємося до формату роботи, який у нас і був завжди.

Яна Синиця та її “Лазурит” проводять авторські тури й екскурсії, розроблені за матеріалами краєзнавчих досліджень.

Ви зможете замовити “Шлях, позначений сіллю”.

Або ж пройтися “Слідами дворянських родин XIX століття” чи “Стежками підземного світу” і потрапити до гіпсових рудників та підземної частини заводу ігристих вин “Артвайнері”.

Чи сплавитися на катамаранах Сіверським Донцем.

Яна живе в селі Крива Лука, підпорядкованому Лиманській територіальній громаді. Завдяки її зусиллям і старанням місцину вже називають туристичним серцем Лиманщини.

Легенди переповідають, що дивна назва з’явилась через те, що село, повторюючи русло ріки, набуло форми стрілецького лука.

Прошу її розповісти про особливості донецького краю, і в неї загоряються очі:

– Донеччина – дуже різноманітна й гарна! Ми маємо унікальну геологічну місцевість. І саме тому тут був такий промисловий потенціал у минулому столітті. Ця територія – як листковий пиріг: на маленькій площі можна побачити всю історію людства.

От чому Крива Лука – туристичне село? Тому що навкруги є все: ліси, озера, річка, гори, печери.

У туристичному батлі Донеччина могла б змагатися навіть із Кримом. Важливо розвивати туризм саме тут, бо ми маємо для цього всі умови.

Я загорілася ідеєю перетворити наш край на перлину туризму. Готую маршрути, вивчаю історію, вишукую унікальності.

Фото: Крива Лука – туристичне село

Коли взялася за реалізацію задуму, збагнула, що не все залежить від мене. Бо це не про мою садибу і не про мій дім. Найкращі ідеї можуть розбитися через невідповідність інфраструктури, наприклад.

Тому й почала структурувати свою діяльність за напрямами: інфраструктурні – що ми маємо зробити для того, щоб покращити життя в селі; туристичні – створення туристичних продуктів, локації, теми, легенди, розробка та підготовка маршрутів; маркетинг і промо – люди мають дізнатися, зацікавитися і приїхати.

Щоправда, в мене все пішло трохи не так. Коли я поділилася планами з медіа, то люди зчитали їх як зреалізовані ідеї. І почали їхати.

Довелося діяти в авральному режимі – реклама у нас ішла попереду продукту. Але ми впорались! Усю минулу зиму я активно працювала, їздила донецькими містами, вишукувала різні цікавинки.

На травень, наприклад, були вже замовлені групові маршрути. Ця весна точно мала бути продуктивною. Але склалось по-іншому. Тепер чекаємо.

Нині плекаю надію, що внутрішній туризм на Донеччині дійсно може стати затребуваним. Можливо, це черговий виклик для мене.

Розмовляючи з Яною, розумієш, що в її житті справді вдосталь викликів.

Вона народилась у Баку в родині мами-напівукраїнки і тата-вірменина. У 1988 році, після страшного етнічного конфлікту в Нагорному Карабасі, сім’я поспіхом виїхала з Азербайджану. До рідні під Донецьк.

А потім, через роки, практично з тієї ж причини, Яна поїхала з Донецька.

– Я навіть у 2014–2015 роках не відчувала себе так тривожно, як зараз.

Може, це з віком пов’язано? За ці п’ять-шість років я не помолодшала. І чим далі, тим обачнішою стаєш, множиш не лише позитивний і вдалий досвід.

Я зараз наче зупинилася на бігу: маю достатньо сил і знань, щоби рухатися далі, але знову опинилася перед якоюсь стіною. І знову маю сісти й подумати, що взагалі робити?

У 2014 році на якомусь заході почула важливу для себе фразу: до миру нас приведе розвиток. І це стало рятівним кругом для мене. Та фраза міцно засіла в голові.

Звісно, я дуже сподіваюсь на подальший розвиток внутрішнього туризму. Тому сама розвиваюся і розвиваю свою справу.

Що далі? Далі точно щось буде. Ніколи не буває так, щоб далі – порожнє місце.

Звісно, я хвилююсь. Бо в мене вже все ніби стало на свої місця, вже стільки напрацьовано, я могла на всі ці напрацювання спиратися. Але…

Та тут взагалі про країну йдеться. Чи виживе туризм? А якщо виживе, то в якому саме вигляді? Що буде з ним далі?

От зараз закінчиться карантин, у людей виникне купа проблем, і з багатьма вони лишаться сам на сам. Чи буде взагалі попит на той туризм? Не знаю.

Яно, але ж все має початок і має закінчення. Минуть обмежувальні заходи, і люди, які втомилися і скучили за простими принадами звичайного життя, скоріше за все поїдуть подорожувати країною – відпочивати, проводити вихідні.

Не всі рвонуть за кордон і на морські узбережжя. Внутрішній туризм точно матиме шанс. Чи я помиляюсь?

– Я дуже сподіваюсь на внутрішніх туристів! Але ви ж розумієте, що нам доведеться конкурувати з областями, які вже працювали в цьому напрямку, і не один рік.

Я можу розвиватися сама і рухати свій продукт, але не можу побудувати комфортну інфраструктуру. Туристам окрім краєвидів і цікавих маршрутів потрібно ще чимало зручностей: дорога, готелі, комфорт, сервіс тощо.

У нас багато чого починається розмовами і ними ж закінчується. А тут треба інтенсивно діяти, не зупинятися.

Мене тішить лише одне: 10–15 років тому Закарпаття, Івано-Франківщина, Львівщина тільки починали розбудовувати туризм. І вони добре стартонули. Стали туристично привабливими. Ми йдемо нині тим же шляхом. Але хочеться, щоб усе відбувалося значно скоріше.

Фото: Через Лиман проходить дуже багато цікавих маршрутів

– Доїхати до вас легко?

– Лиман і Лиманщина мають доволі зручну розв’язку. В село Крива Лука трохи складніше доїхати, але для екотуриста, який звик активно відпочивати та ходити з рюкзаком, доїзд не обтяжливий.

Проте зараз я роблю ставку не лише на село. Це мій центр туристичного розвитку, тут наш мозковий і креативний центри. Тут народжуються ініціативи та проєкти. Але звідси ми вже, як кола по воді, розповсюджуємо свій вплив на регіон.

Наприклад, показуємо своїм туристам північ Донеччини, де пролягає Соляний маршрут – від Слов’янська до Бахмута, Костянтинівки, Олександро-Калинового. Ці міста об’єднані єдиною “солоною темою”, під цю тему розробляємо кілька невеличких маршрутів. Усі вони проходитимуть через Лиман.

На жаль, у мене дуже обмежені можливості приймати людей на ночівлю. А коли ми говоримо про економіку, заробіток, комерційну складову, то маємо створити умови, щоб людина могла переночувати, пообідати, повечеряти та скористатися певними послугами. Ось тоді ми станемо комерційно успішними.

Потрібно будувати інфраструктуру. Сезонність має значення. Із травня по вересень – прекрасний сезон. Але це лише кілька місяців, за які треба встигнути чимало.

Коли я повертаюсь із великого міста і дивлюсь на напрацьоване нами, мені здається, що так всього мало!

– А чи варто дивитися крізь призму великого міста?

– Може, і не варто, але я постійно порівнюю. Хоча й розумію, що ми непогано розвиваємось і багато працювали весь цей час.

Погоджуюсь, що приклад великого міста дещо демотивує, розчаровує та й руки опускаються. Тому вважаю: краще зробити хоч щось, аніж нічого.

Єдине, коли йдеться про розвиток території, оцінюю всі процеси з огляду на втрачені можливості. П’ять років, коли до нас була прикута увага цілого світу, коли надавалась шалена міжнародна технічна допомога, коли весь світ допомагав, можливостями не скористалися так, як могли б. Можна було зробити більше, аніж робили.

Варто розповідати не лише про позитивні приклади, але й чесно говорити про негатив, про те, що і чому не вийшло. Ми всі тут працюємо як вогнеборці. Є проблема – вирішили. Ніхто наперед, на 5-15 років, не мислить. Усі говорять про стратегічний розвиток, але мало хто ним насправді займається.

Скільки вже тут живу, не бачу бажання думати наперед, щоб впорядкувати власне життя, опікуватися розвитком територій. Бізнес, влада, громада мають співпрацювати.

– Як саме? Маєте ідеї?

– Я дуже багато часу витратила на те, щоб це зрозуміти і привернути увагу до спільних із владою проєктів. Згодом зрозуміла, що вони щось роблять, тому що треба робити. А мені це потрібно, щоб якомога швидше побачити результат!

Я хочу заробляти. Що в цьому поганого? Я усвідомлюю, що перед тим, як заробляти, потрібно багато вкласти. Я готова і вкладаю.

Мені якось друзі сказали: “Яно, роби те, що ти вважаєш за необхідне, і роби так, ніби нікого навколо немає – є тільки ти і твої плани”. Так і роблю. До того моменту було відчуття, що штовхаю потяг, а він не їде. А тепер прийшло усвідомлення, що немає нікого – є лише я і все, що я можу зробити.

Мені так стало легше. І тому за останній рік було зроблено набагато більше, ніж за попередні.

Але, кажу чесно, шкода тих втрачених років. Хоча натомість я збагатилася досвідом.

– Яно, ви часто вживаєте слово “ми”. Хто ваша команда зараз?

– Це насамперед краєзнавці.

Михайло Кулішов. Зараз живе в Бахмуті, переїхав туди з Горлівки. Він гірничопромисловий краєзнавець, знає про все, що у нас під ногами – на глибину в мільйони років.

Пані Оксана Дрогомирецька з Івано-Франківська, Неля Фотіна із Щурового, Максим Меценко із Сіверська. Сергій Орлик, теж мій колега і партнер із Донецька. Нас небагато, ми всі дуже серйозні та трохи нудні (посміхається).

11

Я оточила себе краєзнавцями, які сумлінні й фахові. Адже краєзнавча робота – це своєрідний фундамент. Ми не можемо працювати поверхнево. Треба зануритися, докопатися до деталей і дрібниць, знайти якийсь сенс, цінність, а потім усе це взяти й показати всім.

Коли ми говоримо про унікальність нашого краю, то в чому вона полягає? Чим ми відрізняємося від інших, а що у нас є спільного? Без цього неможливо.

Бо чому людина з Києва має поїхати сюди, а не на Харківщину, Сумщину, Рівненщину? Ми весь час ставимо собі такі запитання і шукаємо на них відповіді.

Так відбулося у мене з моїм селом. Чому саме воно? У чому його унікальність?

Воно розташоване біля заповідника Крейдова Флора, який має найвищий рівень охорони. А це суттєво обмежує туристичну ініціативу та діяльність.

І от із такими обмеженнями ти мусиш працювати. Шукаєш інші шляхи, розвиваєшся і рухаєшся далі, вперед.

Обмеження змушують нас креативити, шукати інші ідеї. Повірте, я дуже хочу, щоб Донеччина стала рівною серед інших туристичних монстрів.

– Яно, коли ви розповідаєте про свою справу, у вас горять очі. І я бачу, як важливо, щоб справа, якою займаєшся, викликала ось таке захоплення, таку пристрасність…

– Ви праві, саме через людину, через її пристрасність і відданість можна просувати ідеї.

Професійний екскурсовод, гід, людина, в якої горять очі, яка займається своєю улюбленою справою, може захопити інших, викликати інтерес. Але тут ми зі своїм ентузіазмом і захопленістю стикаємося з чиновниками.

А чиновники, коли йдеться про розвиток туризму взагалі, спираються на об’єкти.

Об’єкти ж без людей, що вміють і знають, як із ними працювати, – мертві. Тому мені важливо знаходити й залучати людей, які розуміють сенс роботи.

А вже потім ми вишукуємо цікаві об’єкти і розробляємо маршрути. Приміром, Сергій Орлик, про якого я вже згадувала, створює неймовірні імерсивні подорожі за допомогою віртуальних панорам.

Люди важливі, а саме цього й не розуміє, не сприймає наша бюрократична система. І мені дуже хочеться зламати таку ситуацію.

От ви знаєте про Бахмут?

– Знаю лише те, що таке місто є. Я його кілька разів проїжджала на авто.

– У мене раніше було так само. А потім почала зустрічатися з людьми. І зрозуміла, яким недооціненим є це місто.

Воно побудовано на соляній історії. Там дуже багато захопливого матеріалу. І це стало для мене відкриттям.

А концентрація цікавих людей просто неймовірна! Вони пов’язані і з історією, і з мистецтвом, і з іншими важливими темами.

Наші міста мають унікальну історію й унікальних людей. Усе це можна пов’язати з туризмом. І цим ми активно займаємось.

12

– Впевнена, люди, які приїдуть до вас, побачать іншу Донеччину…

– Ми точно цього прагнемо. І зараз для мене великий виклик зробити все так, щоб воно працювало. Треба дати людям можливість долучитися й отримати якомога комфортніші умови.

Якщо людина хоче до нас приїхати, вона повинна це зробити у найбільш зручний спосіб. Турист має знати, як доїхати, з ким можна сконстатуватися, які є програми, що можна побачити чи відвідати самостійно тощо.

Скажімо, у нас є туристична пропозиція “Мандруємо Придінців’ям”. Мені хотілося б трохи розмити адміністративні кордони між Харківською та Донецькою областями. Виокремити нашу північну територію – Слов’янський, Бахмутський і Лиманський райони. І показати її неймовірну красу, узбережжя. Людина зможе на два дні приїхати й долучитися до екскурсій.

У нас є базові готелі, де ми розміщуємо людей. На травневі свята були замовлені екскурсії. Але самі розумієте… Сподіваємось, що ситуація зміниться, і ми спробуємо наздогнати втрачене.

Попереду в нас, приміром, сплави на катамаранах. Я цим займаюся вже понад 10 років. І, якщо дозволить сезон, ми будемо сплавлятися. Цього року хочу зробити сплави у вигляді квестів. Наш головний замовник – корпоративні клієнти. Бо тури по сплавах – це цікавіше, аніж смажити шашлики десь на базах.

А ще цікаве особисто для мене: ми з Яною розмовляли українською мовою, і мова в Яни гарна, красива.

– Вчити мову я почала 2014 року, – каже Яна.

Не користувалась українською до 2014 року. Іноді, коли телефонувала партнерам у Тернопіль, Чернівці, намагалася, але це виглядало дуже смішно.

Зараз листуюсь українською, і письмова мова в мене краща. Говорити теж намагаюся українською, практикуюсь увесь час. Коли виступаю, то хвилююсь, звісно. Але багато читаю.

У мене батько вірменин, але я не так сильно відчуваю себе вірменкою. Українське коріння бере верх. Бо коли я чую вірменську музику, в мене нічого в серці не тьохкає. А от коли чую українську… Підсвідомо відчуваю, що це моя музика, моя мова, моя душа.

Фото: Яна Синиця запрошує на Донеччину

Яна Синиця мріє про відновлення роботи. Туризм – це її стихія й велика любов.

Приїжджайте на Донеччину – впевнена, ви відчуєте емоції, на які навіть не розраховували.

Цей сайт – гордість Яни, її “дитинка”, а також найкраща демонстрація роботи з місцевою спадщиною, її інтерпретування туристичного розвитку території. 

– Наш сайт – дуже чесний, маю на увазі абсолютну повагу до потенційних гостей і самих мешканців. Робили все поетапно: збір інформації, аналіз, дія.

Тури та послуги з’явилися в останню чергу. Після того, як оцінили наявний потенціал.

А ще Яна мені надіслала лінк на унікальні панорами, які створює її колега Сергій Орлик.

Я дивлюсь і мрію побачити все це на власні очі. Тому що навіть враження від того, що ти бачиш на екрані, рухаючи комп’ютерною мишкою, захоплює до неймовірності.

Приїжджайте на Донеччину – вона того і справді варта.

***

Якщо ви переживаєте за свою безпеку, то нагадуємо, що від початку бойових дій у 2014 році спеціальні групи ЗСУ проводять розмінування на звільнених територіях Донецької та Луганської областей.

А 2015 року вже з’явилися міжнародні організації, що працюють у секторі протимінної діяльності.

Серед них The HALO Trust, чиїм одним із найбільших донорів є Європейський Союз.

Фахівці з обстеження HALO визначають і маркують потенційно небезпечні території, а демінери пізніше очищують їх від будь-яких вибухонебезпечних предметів, що становлять загрозу життю й здоров’ю цивільних людей, які проживають поруч або користуються цією землею. Після розмінування землі знову передають громадам, місцевій владі або конкретним землекористувачам.

На сьогодні організація розмінувала понад 6 мільйонів кв. м землі. Масштаби й темпи робіт The HALO Trust активно зростають, і згодом можна буде повноцінно реалізувати потенціал регіону.

Україна – одна з найбільш забруднених вибухонебезпечними предметами держав світу. Тому розмінування не лише рятує людські життя, але й може допомогти відродити цілі райони.

Перетворення Яною Синицею мальовничої місцевості поблизу Сіверського Донця на центр екотуризму стало можливим у тому числі завдяки роботі The HALO Trust.

Автор: Зоя Казанжи

Джерело: УП.Життя