33 роки боротьби за життя та здоров’я. Ліквідатор ЧАЕС ініціював ремонт «чорнобильської» лікарні

Спершу нічого не відчувається. За кілька годин починається нудота і діарея. Болить голова, піднімається температура, ноги й руки стають неймовірно важкими, тіло слабшає, дуже хочеться спати. На шкірі з’являються опіки. Спочатку вони схожі на сонячні, тому не дуже турбують. Згодом ніби стає краще, хоча триває порушення координації і дезорієнтація у просторі. Це хибне «одужання» може тривати від кількох днів до кількох тижнів, залежно від отриманої дози опромінення.

Кістковий мозок доживає свої останні дні. Потім температура знову підіймається, подекуди до 41 градусу — і починають відмирати клітини крові, випадає волосся, цілими пасмами лишаючись на подушці. В роті з’являється присмак крові. Це — ознака шлунково-кишкової кровотечі…

Так відчували себе ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС, в яких діагностували гостру променеву хворобу протягом перших тижнів після отримання критичних доз радіації. 28 з них померли невдовзі після вибуху, а 106 вижили — завдяки лікарському подвигу. Тому що вітчизняна медицина ніколи раніше не стикалася з такими викликами і масштабом катастрофи.

Анна ГУБАРЕВА, онколог Національного інституту раку, була однією з тих, хто в травні 1986-го рятував перших постраждалих на ЧАЕС. Але не вважає свою роботу героїчною: «Медсестер і санітарок було 28. Лікарів було, здається, дев’ять. Зараз нас серед живих залишилося тільки троє. Ми випадково дізналися, що самі опромінилися від хворих. Їх щоранку міряли дозиметристи. Одного дня наша завідувачка підійшла до приладу — а він як затріщав!.. Виявилося, що ми вже схопили високу дозу опромінення. Статусу ліквідаторів не мали і не маємо, а герої — це ті хлопці, які ліквідували аварію».

Самовіддана робота лікарів врятувала ліквідаторів тоді й рятує їх досі. Адже значне опромінення має наслідки в довготерміновій перспективі: високий ризик захворювання на рак, значне послаблення імунітету — людина може загинути від елементарного грипу, запалення легень чи менінгіту.

Харківський спеціалізований диспансер радіаційного захисту населення — один з медичних закладів, який щорічно обстежує 95 000 чорнобильців з Харківської, Донецької та Луганської областей. За радянських часів це була провідна лікарня республіканського значення, добре оснащена і сучасна. На жаль, з 1990-х років стіни не знали ремонту, а обладнання почало виходити з ладу і морально застарівати. Відтоді медичні технології пішли далеко вперед. Але не тут.

У 2015 році члени громадської організації «Союз Чорнобиль» ініціювали реконструкцію закладу. У 2019-му диспансер вперше за 25 років капітально відремонтували на кредитні кошти Європейського інвестиційного банку та за фінансування обласного бюджету. До того ж лікарня отримала новий операційний блок і реанімацію.

Свою історію чорнобильської трагедії і життя після неї розповідає Тарон ТУНЯН, ліквідатор, заступник голови Харківської міської громадської організації «Союз Чорнобиль»: «Я проходив службу в Харкові, у полку хімічної радіаційної розвідки. Нас підняли по тривозі приблизно через три години після вибуху на ЧАЕС. Протягом дня ми готували машини і збирали обмундирування. Мені лишався приблизно тиждень до звільнення. Командир підійшов і сказав: «Це твоє останнє завдання, а потім дембель». Пізно ввечері ми виїхали до Іванківського району Київської області. Наша рота прибула туди 27 квітня. Я був старшим у машині БРДМ хімрозвідки. Нам скомандували вдягнути протигази і хімзахист. У мене досі перед очима стоїть така картина: коли ми одягалися, я помітив, що кішка хотіла перебігти нам дорогу, але посеред шляху впала і померла. Я тоді подумав, що відбувається щось страшне. Куди ми їдемо, що сталося — нам не пояснювали».

Польова частина, в якій служив Тарон, була розгорнута біля села Копачі, за кілька кілометрів від ЧАЕС. Звідти навіть було видно високе полум’я над станцією, навколо якого літали гвинтокрили. Тож пізніше частину перенесли трохи далі, до села Лелів.

«Керівництво видало нам кишенькові дозиметри у вигляді калейдоскопа зі шкалою до 25 рентген і більші переносні дозиметри — до 1200 рентген. Наша робота полягала в тому, щоб замірювати радіацію на території 4-го енергоблоку станції і навколо. Коли ми вперше зайшли на ЧАЕС, маленькі дозиметри зашкалювали. Хоча ми перебували там буквально кілька хвилин, довше не можна було. До речі, великі прилади також зашкалювали у певних точках 4-го реактора. Через три дні маленькі дозиметри забрали, пояснивши, що вони не працюють, зіпсовані. Щовечора нам, солдатам, записували у спеціальні картки отриману дозу опромінення, по 1,5—2 рентгени… Зрозуміло, що реальна доза була в десятки разів більша. Ми також розчищали лопатами те, що розкидали гвинтокрили для гасіння пожежі: пісок, свинець тощо. На машинах БРДМ везли робочих на станцію і назад — вони працювали у три восьмигодинні зміни, робота з ліквідації велася цілодобово. Деякий час наша частина також допомагала з евакуацією місцевих жителів».

Ліквідатори відчували симптоми з перших секунд: присмак металу в роті, нудота і блювання, лущення шкіри, жахливий головний біль. З чотирма останніми Тарон Тунян живе до сьогодні, постійно лікується, як і всі чорнобильці.

«Місцеві та робітники зі станції часто пригощали нас алкоголем, — розповідає Тарон. — Ходили чутки, що це допомагає від радіації. Ми пили по 50 грамів горілки, приймали коньяк чи вино як ліки перед їжею. Тепер кажуть, що це міф. Але я думаю, що то було на краще. Бо деякі солдати пили молоко, не знаючи, що воно вбирає радіацію в себе. Це було значно шкідливіше, ніж пити алкоголь. Ми ж майже нічого не знали про радіацію з медичного погляду. Звідки в 19—20 років про це знати? Єдине, що нам наказали, — постійно ходити в протигазах. Ми спали в респіраторах. Щодня після роботи їх змінювали. Використані спалювали. Отак наша рота працювала в Чорнобилі до 20 травня. Потім ми проходили медогляд в Інституті медичної радіології. Багато хлопців одразу після цього потрапили в Харківський військовий шпиталь. Іншим видали довідки, що ми можемо перебувати в колективі. Лікарям тоді заборонили ставити діагноз «променева хвороба». І я поїхав додому, у Вірменію».

ПРО ЖИТТЯ ПІСЛЯ АВАРІЇ

Наприкінці літа 1986 року Тарон Тунян почав відчувати серйозні наслідки і ліг на стаціонарне лікування. А через два роки, у грудні 1988-го, у Вірменії сталася велика трагедія — Спітакський землетрус. Загинуло 25 тисяч людей, велика кількість лишилася без даху над головою. Містечко, де жив Тарон, знаходилося поруч зі Спітаком. Великі руйнування будівель, відсутність газу, світла і води значно ускладнювали життя. А через 10 днів після землетрусу в Тарона народився перший син.

«В 90-х роках руйнувалося звичне життя, розпадався Радянський Союз. У мене було вже двоє дітей, треба було забезпечувати сім’ю, а заробити ставало дедалі важче. Тому ми вирішили переїхати в Україну, і в 1994 році остаточно оселилися у Харкові. Тут народилася наша третя дитина — син. У Харкові я живу вже половину свого життя. Знайшов себе у підприємництві», — розповідає чоловік.

Двічі на рік Тарону потрібно проходити кількатижневий курс лікування у Харківському диспансері радіаційного захисту населення. Без цього він не може нормально почуватися, жити і працювати.

Харківський диспансер від початку свого існування був особливим медзакладом. Раніше він мав статус лікарні обкому КПРС, де лікувалося все обласне керівництво. Її передали чорнобильцям вже після розпаду Радянського Союзу.

«Мені хотілося допомогти, згадати старі добрі часи, коли це був чи не найкращий медзаклад у країні, — розповідає ліквідатор. — Тут чудові лікарі, завжди уважно ставляться до чорнобильців. У нас завжди є ліки і нормальне харчування. Але сама будівля перебувала в занедбаному стані».

У 2015 році в Україні стартувала Надзвичайна кредитна програма, яку розробив Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) разом з Європейським Союзом та урядом України. Вона передбачає 200 млн євро до 2021 року у вигляді довгострокових кредитів з дуже низькими відсотками на відновлення шкіл, лікарень та інфраструктури в регіонах, які прийняли найбільше переселенців зі сходу України. Харківська область — третя після Донецької та Луганської за кількістю внутрішньо переміщених осіб. Тут їх майже 130 000.

«Я часто буваю в Харківській облдержадміністрації у справах і якось випадково побачив там перелік лікарень, які мали отримати фінансування за цією програмою. Нашого диспансеру я в цьому списку не знайшов. Тому звернувся з проханням до голови облдержадміністрації і почав лобіювати це питання», — розповідає Тарон.

У 2018 році диспансер отримав фінансування від ЄІБ та обласного бюджету, почався ремонт приміщень. Нині модернізація майже завершена, 20 березня диспансер вже відкрили. В операційній тепер можна проводити дві операції одночасно. А реанімаційний блок — один із найкращих у Харківській області.

ПРО НАЙВАЖЛИВІШЕ — ПАМ’ЯТЬ

«Серіал HBO «Чорнобиль» викликав велику інформаційну хвилю навколо аварії на ЧАЕС. З тих художніх фільмів про аварію, які я бачив, він — найбільш достовірний. Цей фільм ще раз нагадав мені про ті події і змусив замислитися. Ми з однополчанами почали зідзвонюватися і згадувати. Добре, що люди дивляться і обговорюють фільм, показують його дітям. Так і має бути. Нам усім не варто забувати історію», — переконаний Тарон.

Брати Тарона займаються виробництвом сонячних батарей. Одного разу їм запропонували побудувати сонячний парк у зоні відчуження — неподалік від Чорнобильської АЕС, але вони категорично відмовилися. Тарон пояснив це так: «Везти працівників у зону відчуження — означає ставити їхнє здоров’я під загрозу. Я б ніколи такого не зробив. Цей підхід — дуже неправильний. Не можна нікого наражати на небезпеку. А от сам я іноді думаю туди поїхати, щоб знову побачити Чорнобиль. І щоб пам’ятати».

Автор: Саміра Аббасова