Коли футбол переміг війну: як дитячі матчі вже понад 20 років будують мир у найгарячіших точках світу

«Вони відрізали полоненим вуха, встромляли ножі у різні частини тіла, а потім забивали до смерті». Це – не сценарій «Гри престолів», а свідчення військовополоненого серба Велибора Тривичевича проти членів підрозділу іноземних добровольців-мусульман «Ель Муджахедін». Під час Боснійської війни 1992–1995 років після розпаду Югославії Велибор був медиком в Армії боснійських сербів. 21 липня 1995 року його захопили в полон і в той самий день стратили двох його побратимів. «Кров з їхніх відрубаних голів капала мені на ноги», – свідчитиме він у суді в Сараєво понад 20 років опісля.

Тоді, перебуваючи в полоні, Велибор не знав, що за 150 кілометрів від місця його тортур, у місті Сребрениця, відбувається один із наймасштабніших воєнних злочинів у сучасній європейській історії. Лише за дев’ять днів, з 13 по 22 липня, боснійські серби стратили там 8 тисяч мусульманських чоловіків, наймолодшому з яких було лише 12 років, а найстаршому 77.

За чотири роки конфлікт забрав життя майже двохсот тисяч осіб. Ще два мільйони жителів були змушені залишити свої домівки. Боснійська війна сумновідома не стільки масштабними військовими операціями, скільки жорстокими взаємними етнічними чистками сербів і чорногорців з одного боку, боснійських мусульман з другого та хорватів з третього.

Через чотири роки після завершення кривавого конфлікту до Сребрениці приїхав данець Андерс Левінсен, щоб спробувати примирити ворогуюче населення. Точніше, він сюди повернувся, адже у 1992–93 роках Андерс очолював операцію агентства ООН зі справ біженців у Боснії. Він повернувся майже нелегально, попри заборону в’їзду в країну, щоб побороти власних демонів, свій посттравматичний синдром, і спробувати зламати той гострий конфлікт, який колись мало не зламав його.

Андерс запропонував місцевим мусульманським, сербським та хорватським дітям разом пограти у футбол. Дитячий сміх проти ненависті, гра в м’яча проти війни – цей бій може здатися нерівним на перший погляд. Втім, починаючи з 1998 року, такі футбольні матчі відбулися у більш ніж двадцяти країнах з військовими конфліктами: Сербії, Косово, Грузії, Вірменії, Азербайджані, Молдові, Сирії, Іраку, Афганістані, – цей перелік найгарячіших точок світу можна продовжувати довго.

У 2017 році за фінансування Європейського Союзу проект «Відкриті уроки футболу» (Open Fun Football Schools) стартував і в Україні. Його втілює Федерація футболу України у дев’яти областях: Київській, Харківській, Одеській, Запорізькій, Дніпропетровській, Херсонській, Миколаївській, Донецькій та Луганській. Проект допомагає дітям-переселенцям зі Сходу адаптуватися до нового місця проживання. Адже, за даними дослідження Всеукраїнської фундації «Захист прав дітей», понад 70% дітей, переміщених із зони конфлікту, відчувають себе ізольованими у громадах, що їх приймають, і школах.

Але в Україні проект перетворився у щось значно більше, ніж просто уроки футболу. Співпраця Міністерства освіти, Федерації футболу та дитячих правозахисних організацій створила унікальний проект із запобігання дитячій злочинності. Базуючись на українському досвіді, ідею вже хочуть втілити за кордоном.

Про війну, своє захоплення футболом та перспективність українського проекту розповідає Андерс Левінсен, засновник «Відкритих уроків футболу».

«Національний військовий психоз»

Під час Боснійської війни я очолював операцію Управління Верховного комісара ООН у справах біженців у Центральній та Північно-Східній частинах країни. Взагалі я потрапив до Боснії незадовго до початку війни, але майже не встиг застати цю країну мирною. Це був мій перший досвід перебування у зоні військового конфлікту. Я дуже швидко помітив, як війна впливає на людей, розділяє їх.

Розумієте, війна – це коли люди бояться усіх навколо, крім найближчих родичів і друзів, коли пустішають вулиці, у місті з’являються блокпости, коли оголошується комендантська година і жителі завішують вікна. Я називаю це «національним військовим психозом». Парадоксально, але найкраще, що ми (УВКБ ООН. – Прим. авт.) могли зробити в тій ситуації, це, я вважаю, не гуманітарна допомога, вода чи їжа, а спілкування, заохочення людей говорити між собою.

Кожного разу, коли ми перетинали лінію фронту, доводилося домовлятися про припинення вогню. Тож ми просто намагалися перетинати якомога більше ліній вогню і розблоковувати якомога більше блокпостів. Але це не вирішувало проблему. Розумієте, війна йшла не на передовій, вона йшла в тилу, у головах людей. На лінії фронту можна було тижнями сидіти в шанцях, а за нею відбувалися жорстокі етнічні чистки. Їхні методи були жахливими: спалення цілих населених пунктів, гвалтування жінок, тяжкі каліцтва, приміром відрізання вух. І ця жорстокість з часом не зменшувалася, вона лише загострювалася…

Після завершення війни я залишив роботу в ООН, повернувся додому. У мене почалися психологічні проблеми, розвинувся ПТСР (посттравматичний стресовий розлад. – Прим. авт.). Я ніби фізично був поруч із сім’єю в Данії, але мої розум і тіло були там, у Боснії. Почав писати книгу про свої спогади, але все одно тягнуло повернутися на Балкани. Я пообіцяв дружині, що поїду туди, щоб завершити книгу, а потім ніколи не повертатимуся в Боснію. Що ж, так не сталося (сміється). Після перших успішних матчів у 1998 році я сказав своїй родині: «Я вас дуже люблю, але не можу інакше. До побачення». І знову поїхав.

Тоді на Балканах відбувалося найголовніше – процес репатріації, біженці почали повертатися додому. Перш ніж вони могли розпочати нове життя ці люди мали зробити дуже серйозний крок – реінтегруватися в суспільство.

Філософія футболу

Одного разу в Копенгагені я спостерігав за грою дітей на майданчику місцевої футбольної школи й раптом подумав: а що як зробити таку школу на передовій? Якщо запросити до гри дітей з обох конфліктуючих сторін, тоді варто було б змішати їх в об’єднані команди і спробувати пограти не заради перемоги, а заради веселощів. Дорослих можна запросити як глядачів та тренерів на волонтерських засадах.

Я вважаю м’яч найліпшою іграшкою у світі. По-перше, тому що футбол є найпоширенішою грою на планеті, він максимально інтернаціональний. По-друге, ця гра дуже особлива з філософської точки зору. Коли люди разом грають у футбол, вони забувають про все: час, простір, свою особистість, вік, стать, національність. Вони просто грають тут і зараз, раптом втрачаючи свою належність до якоїсь групи і стаючи неупередженими. Я називаю це ефектом присутності. Тому для мене проект «Відкриті уроки футболу» – це набагато більше, ніж гра з технічної точки зору. Я вигадав свою футбольну філософію, і, здається, вона працює ліпше, ніж інші методи примирення.

Для прикладу, в Південно-Африканській Республіці після періоду апартеїду (офіційної політики расової дискримінації, сегрегації та гноблення 1948–1991 рр. – Прим. авт.) у 1996–1998 рр. функціонувала Комісія з правди і примирення. Білому та кольоровому населенню доводилося зустрічатися у церкві чи суді й говорити. Перші мали зізнатися та вибачитися, а другі – подолати свій гнів і пробачити. На мою думку, проблема цього методу полягає в тому, що таке примирення – це погляд у минуле, чергова згадка про конфлікт.

Є ліпший спосіб – подивитися у майбутнє. Там – нове життя і спосіб бути разом. Мене більше цікавить ця частина. У Боснії я постійно домовлявся про припинення вогню і зрозумів, що всі ці «мирні переговори» – це завжди про те, «хто першим напав», «хто прийшов на цю землю», «хто має на неї право». Безкінечне занурення в минуле. В таких умовах людям важко спілкуватися.

Місія неможлива?

Після завершення роботи в ООН я отримав статус важливого свідка. Мені сказали, що я ніколи не маю повертатися до регіону. Щоб поїхати на перший матч у Витез (місто у центральній частині Боснії. – Прим. авт.), я орендував автомобіль і навіть замаскувався: надягнув сонцезахисні окуляри, капелюх (сміється). Сильно нервував через контрольно-пропускні пункти. Коли приїхав до міста, боявся вийти з машини – там мене знали багато людей. Під’їхав прямо до дверей готелю, де мала відбутися зустріч з іншими організаторами. До входу в приміщення було лише п’ять метрів, а я боявся вийти.

Я досі пам’ятаю кожну секунду і кожну хвилину першої гри. Ті матчі на початку проекту були для мене вкрай емоційними. Одного разу ми організовували гру в одному зі шкільних дворів у Сребрениці, де у 1995 році відбулося масове вбивство мусульман. Підготовка до цієї події була дуже ретельна, матч фінансував Європейський Союз. У результаті приїхало багато глядачів, близько 500 боснійців, сербів, хорватів та інших. Серед гравців було 12 дітей, які втратили батьків у тій різанині. Коли команди виходили на стадіон, трибуни встали і почали аплодувати. Це стало переломним моментом для мене. Я зрозумів, що моя ідея зможе об’єднати людей. Вони знову казатимуть одне одному «Привіт!» і по-сусідськи обміняються телефонними номерами.

Ви скажете, що дорослі – не діти і їх помирити важко. Але я не перебільшую. Ми організовували не тільки матчі для дітей, а й тренінги з їхнього проведення для дорослих волонтерів. У Боснії я зустрів близько сотні тренерів, які були готові допомагати на волонтерських засадах. Деякі з них були на війні по різні боки лінії фронту і буквально стріляли одне в одного. Ввечері після тренінгів вони починали розмову за допомогою горілки (сміється), і потроху їм вдавалося знайти спільну мову. Деякі навіть стали друзями. За всю історію тренінгів у нас не сталося жодного інциденту. Я щойно повернувся додому з Південного Судану з таким самим вдалим досвідом.

До речі, я часто зустрічав дітей (тепер уже дорослих), які брали участь у тих перших іграх в Боснії. Щоб організувати такі зустрічі, ми розпочали програму із назвою «Десять років опісля». Коли я запитав боснійців про те, що вони пам’ятають про «Відкриті уроки футболу», один з учасників сказав: «Я дізнався, що серби не є тими свинями, якими ми вважали їх раніше. Я пам’ятаю, як мої батьки дуже не хотіли, щоб я з ними грався, але потім вони передумали». Роздуми і висновки дітей були значно кращими, ніж я сподівався.

Хоча я ніколи не сумнівався у своїй ідеї. Хіба що трохи на початку, коли не міг знайти організацію, яка погодилася б підтримати проект. Мені відмовили Червоний Хрест, DanChurchAid (данська ГО гуманітарної допомоги для країн третього світу. – Прим. авт.) і безліч інших організацій. Врешті-решт, мені нічого не залишалося, крім як заснувати свою громадську ініціативу. Так і з’явилася Cross Сultures. Я звернувся до УВКБ ООН по фінансування, і завдяки моєму минулому вдалося отримати грант. Нині ми працюємо за фінансової підтримки UEFA, Міністерства закордонних справ Швеції, Європейського Союзу та ще кількох донорів.

Коли політики забагато

В Україні ми розпочали програму ще в далекому 2010 році у Криму, після перших конфліктів навколо сепаратизму на півострові. Нині вона зупинена через анексію півострова Росією, хоча місцеві мешканці дуже просили мене не припиняти діяльність проекту. Але будь-яка активність там наразі неможлива через позицію світових донорів та українського уряду. Це – велика політика.

Програму на материковій частині України я вважаю чи не найуспішнішим проектом в історії «Відкритих уроків футболу». Тут ми втілювали її у співпраці з Федерацією футболу України. Нам вдалося організувати п’ятиденні футбольні фестивалі для майже 14 000 дітей, залучити більше тисячі дорослих тренерів-волонтерів, а також провести навчання близько 800 юнаків та дівчат у віці 14–18 років, які зможуть стати волонтерами у майбутньому. Ще 48 000 дітей ми залучали до церемоній виведення команд перед початком матчу, до «футбольних» екскурсій – зустрічей з гравцями клубу свого регіону, національної збірної команди тощо. Для багатьох ці зустрічі стали втіленням мрії, адже футболісти відомих клубів для них є кумирами.

Завдяки чудовій роботі ФФУ, зокрема координатора проекту Євгенія Столітенка, вдалося долучити до справи багатьох інших стейкхолдерів зі сфери, приміром Міністерство освіти та Всеукраїнську фундацію «Захист прав дітей». Ця співпраця вийшла далеко за межі «Відкритих уроків футболу», перетворившись на унікальну платформу для взаємодії школи, спорту і поліції.

Справа в тому, що Фундація нині працює над законопроектом «Про правосуддя, дружнє до дитини». Цей проект пропонує використовувати спорт як засіб боротьби з дитячою злочинністю. Адже в Україні багато дітей, які ростуть у неблагополучних сім’ях, або чиї батьки виїхали на заробітки за кордон. Такі діти, позбавлені належного нагляду й піклування, часто починають прогулювати школу, вчиняти дрібні крадіжки, вживати наркотики. Спорт може дати їм порядок у житті, структуру. Позашкільні футбольні клуби займуть їх. ФФУ вже фінансує такі спортивні гуртки на Західній Україні. В них беруть участь 80 000 дітей. Я сподіваюся, що законопроект буде доопрацьовано й ухвалено у парламенті України. На рівні державної програми це може стати фантастично успішною справою у запобіганні дитячій злочинності. Для поліції законопроект стане великим кроком на шляху до запровадження м’яких методів охорони порядку. У світі це називають soft policing.

Я гадаю, що українці розпочали проект, досвід якого може бути вкрай корисним для інших країн. Приміром, у Молдові 30 тисяч дітей залишили на догляд бабусь. Їх виховують без щоденної участі батьків, які виїхали на заробітки. Крім Східної Європи ця модель може бути корисною для Африки. Наприклад, для Південного Судану, де 72% дітей прогулюють школу. Тому ми, з боку Cross Cultures, запросили українців до закордонної презентації їхньої унікальної моделі спорту як засобу захисту дітей. Вже представили її у Грузії, Молдові, Марокко, Йорданії та плануємо їхати далі. Я вважаю, що за цим підходом майбутнє.

Автор: Саміра Аббасова