Проект ЄС відкрив перший притулок для жінок на Київщині

Навіть якщо жінка хоче піти від чоловіка, який її б’є, часто їй немає куди йти. Притулків мало, в державних – серйозні обмеження. Наша історія про один з таких на Київщині – там приймають усіх, хто потребує захисту, відпочинку, реабілітації.

– Я терпіла чотири види насильства, – говорить Аня.

Вона перераховує: фізичне, психологічне, сексуальне, економічне.

Дівчина навчилася розрізняти види насильства уже в притулку, де вона переховується від колишнього чоловіка.

Відверто розповідає, в чому суть кожного, час від часу голос її зривається: бив, ґвалтував, відбирав гроші, бив Аніну маму, викрав дочку.

– Я знайшла дитину в квітні місяці голу на порозі церкви, – в цей момент голос Ані починає тремтіти.

Її дочці два роки, Ані – 24.

Анін чоловік обіймає солідну посаду в Харківській області. Має хороші зв’язки. Набагато старший за неї.

Він каже про мене, що я психічно нездорова, і йому вірять, – говорить Аня.

І ще вона розповідає, як чоловік хапав її дитину і цілував її «з язиком», а вона нічого не могла вдіяти. Аня розповідає про те, що страшно вимовити.

Власне, після того викрадення дитини у квітні вона зважилася на втечу.

У поліції радили «знайти якогось наріка, щоб він вашого чоловіка утопив».

Я їм кажу: так ви ж з наріками працюєте, от і знайдіть когось. А вони: «Нам не можна, ми при погонах». А в мене дитина! Нащо мені таке радити?!

В поліції їй на це відповідали: «Знаєте, тоді нам легше зробити так, як він каже, щоб геморою від нього не було…»

Спочатку Аня переховувалася у притулку для жертв домашнього насильства у Харківський області, але там її знайшов чоловік, і тоді її таємно переправили в інший, під Київ.

Жінці більше немає куди йти, і що буде далі, вона не знає.

Аня травмована, але не хвора, – пояснює Наталя Решетова, директорка притулку для жінок.

Насильство_1.jpg
Наталя Решетова, директорка притулку для жінок

Вона розповідає, як вдалося відкрити провадження через офіс омбудсмена щодо Аніної історії, що в них є ще два кейси: в однієї жінки чоловік відомий «меценат», Наталя називає його так, натякаючи на те, що це дуже відома людина, в іншої – адвокат.

Впливові чоловіки не тільки б’ють, вони ще й пишуть заяви, що саме побиті жінки є насильниками, знаходять свідків. У маленькому місті впливовій людині це нескладно, – розповідає Наталя.

Тому притулок для жінок, що постраждали від домашнього насильства, місце засекречене. Адресу не називають.

У нас якось під ворітьми різко загальмувала червона машина, так діти попадали на підлогу, бо злякалися, що їх батько знайшов – в нього якраз червона автівка, – згадує Наталя.

 

Думали, що для ВПО, а виявилося – для всіх

Притулок, про який ми пишемо, організувала благодійна організація «Конвіктус» у 2017 році – до цього в Київській області не було жодного центра для жінок, які постраждали від насильства. Їм просто не було куди йти.

Від початку ми уявляли собі цей проект дещо інакше, – пояснює Юлія Царевська, менеджерка «Конвіктусу».

Проект мав назву «Мобілізація жінок-переселенок проти домашнього і гендерно-орієнтованого насильства». Це був великий трирічний проект за фінансової підтримки Європейського Союзу, притулок є лише однією з його частин.

Все розпочали у лютому 2016 року, і перші півроку проводили дослідження, під час якого опитали понад тисячу жінок-переселенок.

Другий етап – навчання жінок.

Ми започаткували 7 субгрантових ініціатив у регіонах на протидію гендерно-орієнтованому насильству, – пояснює Юлія.

Насильство_2.jpg
Юлія Царевська, менеджерка «Конвіктусу»

За її словами, вони зіштовхнулися з тим, що жінки, які тікали від війни, мали дуже високу толерантність до насильства.

У тих, хто пережив обстріли, перебував в епіцентрі військових дій, насильство з боку чоловіка йшло фоном, воно взагалі не ототожнювалося з насильством, – говорить Юлія.

Проект просував соціальні ініціативи на допомогу жертвам гендерно- орієнтованого насильства на регіональному рівні.

З цим допомагали партнери, які входять до різних громадських рад при місцевих органах влади.

Притулок став ніби логічним підсумком дослідження, навчання й адвокації.

Першу клієнтку він прийняв у квітні 2017 року.

Коли ми відкрилися, то побачили, що так, до нас звертаються жінки-переселенки, жінки воїнів АТО та їхні мами, але це десь 30% звернень. Решта це звичайні жінки. Ми не могли їм відмовити, – говорить Юлія.

Зазвичай, жінки дізнавалися про притулок, коли дзвонили на гарчу лінію «Ла Стради» або зверталися до соцслужб.

Уже за місяць після відкриття притулку «Конвіктус» написав листа донорам про те, що вбачає потребу розширити межі цільової аудиторії.

Так притулок для жінок-переселенок, що постраждали від домашнього насильства, перетворився на притулок для всіх жінок з усієї країни, які знайшли в собі сили залишити дім, де їх б’ють і з них знущаються.

А також для біженок, мігранток й осіб без громадянства – усіх, хто постраждав від насильства.

Насильство_3.jpg
Інфографіка щодо статистики домашнього насильства від ТСН.ua

 

Прихисток без обмежень

Коли в «Конвіктусі» проаналізували статути державних установ, які приймають жінок, що постраждали від насильства, то, як жартує Юлія, зрозуміли, що навіть працівники їхнього офісу «цей кастинг не пройдуть».

Наприклад, більшість центрів, що існують в Україні, регулюють вік жінки: хтось встановлює до 36 років, хтось до 55.

Спочатку ми теж встановили вікове обмеження до 55 років. І доля в перший же день нас провчила: першою жінкою, яка до нас звернулася, була… 66-річна зґвалтована жінка, – розповідає Юлія.

Друга кричуща норма, яка існує, приміром, у центрах матері й дитини, – вік дитини.

Центри матері й дитини теж приймають постраждалих від гендерно-орієнтованого  насильства, але з дітьми лише до трьох років. А якщо у матері дві дитини – одна до трьох років, а старша – чотирьох, припустімо, то старшу дитину вже не приймуть, – пояснює Юлія.

Насильство_4.jpg
У притулку для жінок. Фото авторки тексту

Крім того, причиною відмови у прихистку може стати стан алкогольного чи наркотичного сп’яніння.

Що теж критичний показник: більшість страшних випадків насильства трапляється у стані алкогольного сп’яніння чи під наркотиками. Куди вигнати цю жінку?

Є випадки, коли жінок накачують алкоголем та наркотиками – це не поодинокі випадки, особливо, коли йдеться про жертв торгівлі людьми. Держава вважає, що ми не маємо права приймати таких жінок.

«А куди їм?», – питає в мене Наталя Решетова, пояснюючи, що не надати притулку жінці, яка зазнала насильства, але п’яна, – це з дуже великою ймовірністю приректи її на ще більше насильство.

У державних центрах також існують обмеження на те, з якої жінка області, чи є в неї документи.

А нове типове положення Міністерства соціальної політики про притулки навіть не дає жінці права самій звернутися туди: має обов’язково бути направлення від однієї зі служб – наприклад, від соціальної служби, – розповідає мені Юлія.

Проблема ж полягає в тому, що соцслужба ніколи не працює, коли вчиняється найбільше випадків насильства: вечірній і нічний час, святкові й вихідні дні.

Юлія вважає одним з досягнень проекту, що їм вдалося не тільки відкрити притулок, а й змінити положення про роботу притулків у регіонах.

На жаль, ми не можемо змінити типове положення Мінсоца, але ми можемо працювати на місцях, – говорить вона і нагадує про роботу з адвокації, яка теж була частиною проекту ЄС: за минулий рік вони змінили п’ять таких положень.

Насильство_5.jpg
У притулку для жінок. Фото авторки тексту

 

Коли грант закінчився

За півтора року в притулку знайшли прихисток 116 осіб – жінок і дітей.

Грант закінчився, проте притулок не закривається. Він переїжджає: його прийняв на баланс Васильківський район. Це сталося 8 листопада 2018 року, зараз у новому приміщенні триває ремонт. На це Васильківська райрада виділила 400 тисяч гривень.

Абсолютно все обладнання, що в нас залишилося від проекту ЄС, ми передали до цього притулку, – говорить Юлія.

Директоркою тепер уже комунальної установи залишається Наталя Решетова.

Продовжити життя притулку вдалося за особистої підтримки Наталії Баласинович, голови Васильківської райради.

Щосереди в неї депутатський прийом.

До мене часто йдуть жінки та мами жінок зі скаргами, що чоловік п’є-б’є, виганяє з хати, що робити, куди звертатися… А що я можу сказати, якщо в Київській області немає жодного притулку для таких жінок, бо цим ніхто ніколи не хотів займатися? – говорить Баласинович.

Насильство_6.jpeg
Наталія Баласинович, голова Васильківської райради

Раніше, розповідає вона, таких жінок селили в лікарню – перечекати. Бувало, вона обдзвонювала сільських голів, шукали якусь порожню хату.

Чомусь вважається, що то сімейні проблеми. Але ми розкрили очі нашій громаді на масштаби явища: це вже не особисте, це суспільне, – переконана Наталія.

Каже, що на сесії за притулок проголосували одноголосно: перед тим вона провела близько десяти зустрічей з РДА, депутатами, поліцією, соцслужбами.

Потім проводили вузькі зустрічі – окремо з лікарями, окремо з учителями, окремо з поліцейськими, окремо із соцпрацівниками. З усіма тими, хто стикається з жертвами домашнього насильства, – щоб люди не мовчали.

Сімейне насильство тривалий час вважалося ледь не побутовою нормою. І тому головне було людей розворушити, сказати, що часи змінилися, більше жінок і дітей бити не можна. Насильство не можна терпіти. Ніяке, – говорить голова райради.

Вона впевнена, що притулок має стати обласним проектом, проте, поки цього не сталося, спробує його протримати за рахунок грошей району.

А якщо до вас звернеться жінка не з вашого району? – запитую я.

Прихистимо, – ствердно киває Наталія.

Насильство_7.jpg
У притулку для жінок. Фото авторки тексту

Як говорить Юлія Царевська, без донорських коштів цей проект не міг би стартувати, а без підтримки Васильківської райради – тривати.

До речі, це вже другий випадок, коли «Конвіктус» передає свій притулок на баланс місцевих органів влади.

Царевська вважає, що до органів влади треба йти – з цифрами, аналітикою, готовими документами. Треба чітко уявляти механізм прийняття рішення: як провести проект через депутатські комісії.

Але головне – знайти людину.

У Харківській області, де «Конвіктус» створив свій перший притулок для жінок, що звільнилися з місць позбавлення волі, та жінок-жертв домашнього насильства, проектом особисто зацікавилася Юлія Світлична, губернаторка Харківщини.

У Васильківському районі його взяла під своє крило Наталія Баласинович.

Завжди треба шукати жінку! – стверджує Юлія Царевська.

 

Історії та порядок

Наталя Решетова – переселенка з Донецька, до війни працювала в Донецькій обласній раді. За першою освітою вона економіст, за другою – психолог. З «Конвіктусом» познайомилася на тренінгу з гендерної рівності.

Мені здавалося, що життя тих жінок, які до нас потрапили, має одразу змінитися. Один з перших моїх кейсів: жінка 26 років, двоє дітей, ми вже з нею шукаємо роботу, мріємо про нове життя… І раптом я дізнаюся, що вона таємно бігає на побачення до свого чоловіка-кривдника. Приходить звідти весела й щаслива. Я тоді сильно згасла, – згадує Наталя.

Насильство_8
У притулку для жінок. Фото авторки тексту

З часом Решетова зрозуміла, що основне, що дає притулок, – це захист від кривдника, дах над головою, триразове харчування, психологічна допомога.

Тим жінкам, хто потребує, знайдуть юриста, відведуть до лікаря чи до соціальної служби, допоможуть влаштувати дітей у школу.

Але нове життя – це вже особистий вибір. І не всі жінки його роблять.

Я вважаю так: якщо жінка потрапила до нас, навіть якщо це була одна ніч, то в цю ніч її вже не побили, не вбили і не зґвалтували. І з нею не трапилося нічого страшного – ані з нею, ані з її дитиною. Якщо на ранок вона обрала повернутися до чоловіка, то це її вибір. Але вона знає: завжди можна знову прийти до нас. І часто жінки до нас приходять по кілька разів,– говорить Юля.

А ще працівники притулку свідомі того, що жертви дуже часто повертаються до своїх катів, проте жінок ніколи не вмовляють і не сварять.

Вона доросла людина, це її життя, – говорить Наталя.

У неї багато історій. Різних.

Наталя розповідає і про жінок, які познайомилися тут, у притулку, у кожної – своя страшна історія, а нині вони разом зняли житло й оселилися втрьох. Комуною: дві працюють, одна глядить дітей.

Проте розповідає й про таких, які без сорому користуються послугами центру. Буває, каже Наталя, що психолог почуває себе тим, хто чинить насильство:

– Ми їй пропонуємо: от вакансія, от навчання, а людина від нас уже ховається, – розводить вона руками.

Ще Наталя порадила мені поспілкуватися з Оксаною.

 

Оксана: історія, що вселяє надію

Оксана прожила у шлюбі 16 років, її синам зараз 9 і 16, їй – 38.

Усе життя вона працювала на бізнес свого чоловіка – в нього був магазин і сауна. Зараз в Оксани нічого немає, проте є нове життя.

Мало хто наважується піти від чоловіка, каже вона. Бо це життя між двома страхами: страхом невідомості й страхом насильства.

Ще розповідає, що насильство в сім’ї росте як сніговий ком – спочатку образить, потім вдарить, потім прощення попросить.

Раз ударив – неодмінно буде другий; раз простила – чому не простити знову. Так вона жила 16 років.

Останньою краплею стало те, що старший син подзвонив і прокричав: «Мамо, рятуй, він мене вбиває…»

Оксана вискочила, закрила магазин і помчала додому. Чоловіка вже не було.

Розповідає, що поки їхала додому, то проїхала точку неповернення – дуже боялася не встигнути.

Жінка забрала дітей й оселилася на кілька днів у знайомих. Це сталося 6 жовтня 2017 року.

Насильство_9.jpg
У притулку для жінок. Фото авторки тексту

Спочатку терпиш, а потім тобі стає все одно: байдуже, що з тобою, що буде з твоїм життям… Жити не хочеться – це зрозуміло, але діти… Кому потрібні твої діти? – згадує Оксана те, якою вона була колись.

Два дні Оксана зідзвонювалася з центром: «А раптом це якась пастка». Тим часом сестра чоловіка намагалася їх помирити.

Коли ми з ним спілкувалися востаннє, він сказав своїй сестрі: «Ти розумієш, що їй нема куди йти? Нікуди вона нахєр не дінеться, вона на колінах приповзе».

Про першу ніч у притулку вона згадує так: «Мені було головне, що мої діти засинають без скандалів і не бояться, що їх криком розбудять серед ночі».

У мене бували напади страшенної паніки: що я наробила, як це я забрала дітей з дому, що з нами усіма буде…

Але Оксана проходила терапію, діти займалися з психологом… Через місяць вона вже знайшла роботу, через п’ять місяців з’їхала на зйомну кватиру.

Зараз в Оксани нова робота, коханий чоловік і мрія поїхати усім разом в Карпати, бо вона там ніколи не була.

За 16 років шлюбу ми були з колишнім чоловіком лише один раз на морі – три дні. Він завжди казав, що це дорого, – каже Оксана.

Не сказати, щоби вона хотіла давати інтерв’ю: згадувати те, що було, боляче. Але Оксана порадилася зі своїм коханим, і він сказав так: «Ти це пережила, бо тобі допомогли. Може, хтось прочитає – і це людині теж допоможе».

Запам’ятайте, раз вдарив – хоч би як ти його любила, розвернулася – й пішла, – це те головне, що хотіла сказати Оксана.

І ще вона тепер називає себе Ксенія: нове життя – нове ім’я.

 

Автор: Леся Ганжа

Джерело: УП. Життя