Наталія Баласинович: «До мене головами Васильківської райради були лише чоловіки, та ще й солідного віку»

Наталія Баласинович очолює районну раду Васильківського району, що на Київщині.

Вже за пару тижнів у районі має відкритися притулок для жінок, що постраждали від домашнього насильства, єдиний у Київській області. Історія з притулком не проста: спочатку його відкрила громадська організація «Конвіктус», проте з часом грантові гроші Європейського Союзу, який першим підтримав створення притулку в Київській області, скінчилися, і постало питання, що буде далі.

Наталія Баласинович була тою людиною, яка підтримала ідею передачі притулку на баланс району. Вона не тільки підготувала відповідне рішення, а й провела цілу кампанію, результатом якої стало те, що депутати райради підтримали її проект одноголосно.

«Жінки – це 50% успіху України» поговорили з Наталею Баласинович не тільки про притулок, а й про те, яким був її шлях у політику і як жінка-керівник може змінити свій район.

– Як вам вдалося зробити так, що таку контраверсійну ідею – притулок для жертв домашнього насильства – депутати не тільки не зарубали, а й підтримали одноголосно?

– У нас, скажу чесно, унікальна рада. Всі дуже дружні. І якщо є розуміння, що це треба громаді, то таку ініціативу завжди підтримають.

– А хіба не було запитань, нащо нашій громаді це потрібно?

– Ні. Коли ми винесли це питання на сесію, воно вже було ретельно підготоване. Перед сесією ми провели близько 10 зустрічей з РДА, депутатами, поліцією, соцслужбами, а також медиками і вчителями, що працюють в районі. Ми проговорили загальну проблематику, оголосили статистику по Київській області, і лише потім розповіли про притулок, для чого він існує і як допомагає жінкам.

Потім ми проводили вузькі зустрічі – окремо з лікарями, окремо з учителями, окремо з поліціянтами, окремо з соцпрацівниками. З усіма тими, хто стикається з жертвами домашнього насильства, щоб люди не мовчали.

– А ви самі стикаєтеся з жертвами домашнього насильства?

– Щосереди в мене депутатський прийом, так до мене часто йдуть жінки та мами жінок зі скаргами, що чоловік п’є-б’є, виганяє з хати, що робити, куди звертатися… А що я можу сказати, якщо в Київській області немає жодного притулку для таких жінок, бо цим ніхто ніколи не хотів займатися. Раніше ми таких жінок селили в лікарню.

– Часто таке бувало?

– Часто. А бувало обдзвонювали сільських голів, шукали якусь порожню хату. Чомусь вважається, що то сімейні проблеми. Але ми розкрили очі нашій громаді на масштаби явища – це вже не особисте, це суспільне.

Я приходила на нараду директорів управлінь нашого району і говорила: «Ми будемо робити цей притулок. Це буде для вас додаткове навантаження. Безкоштовне. Але ми разом будемо робити хорошу справу. Цей проект буде під моїм особистим контролем, тому я прошу всіх вникнути». Коли така фраза звучить, то людям вже важко сказати «ні».

Мені здається, що нам вдалося достукатися до людей. Бо часто в них було таке ставлення: як вже голову проломили – то оце вже насильство, а до цього ніби й ні.

Я думаю, що в кожного у близькому оточенні є така ситуація. Просто всім незручно про це говорити, тому насилля замовчується.

– А які аргументи діють на людей?

– Особливо на людей впливає статистика летальних випадків: бив, бив – і вбив.

До речі, якось у мене була на прийомі жінка, яку сильно побив чоловік. Я набрала 102 і попросила мене переключити на гарячу лінію «Поліна». Мені відповіли, що ніякої Поліни тут немає…

Особливо тяжка ситуація в селі: всі одне одного знають – і всі роблять вигляд, що у сім’ях все ідеально.

У поліцію жінці звернутися важко, бо вона має подзвонити і розповісти не якомусь абстрактному поліціантові, а знайомому Івану чи Миколі. Більше того, вона часто може почути: «Та то ваші сімейні справи, розбирайтеся самі», «Завтра сама прибіжиш заяву забирати»…

Сімейне насильство тривалий час вважалося побутовою нормою. І тому головне було людей розворушити, сказати, що часи змінилися, більше жінок і дітей бити не можна. Насильство не можна терпіти. Будь-яке.

Знаєте, мені цей центр важливий не тільки як прихисток для жінок, а й як осередок просвітницької роботи щодо гендерної рівності та протидії домашньому насильству. Щоб люди розуміли: насильство – це не норма.

– А ви стикалися з насильством?

– Я стикалася з насильством як політикиня. Але це був харасмент з боку колишнього чоловіка.

Коли мій чоловік пішов від мене до своєї секретарки, то сказав: «Я тебе знищу». Можливості у нього є – він радник Віталія Кличка. Він почав мене дискредитувати: замовляти сюжети на «1+1», фабрикувати проти мене кримінальні справи, розказувати, що мене треба позбавити батьківських прав, шахрайським методом уникав розподілу майна.

Тож мені проблема складних стосунків між подружжям відома не з чуток. Я дуже сильна, але мені було страшенно важко це пережити. І це при тому, що в мене є солідні опори – три вищі освіти, улюблена робота, посада, друзі. А уявіть, якщо ми говоримо про просту жінку, у якої всього цього нема…

І я коли вистояла, то собі подумала: а тепер я маю допомогти іншим жінкам почати нове життя.

Якщо сильним важко впоратися, то що ж тоді говорити про слабких, які роками живуть в ситуації насильства.

– А чи легко бути головою райради, от вашої, наприклад?

– Щойно я прийшла на посаду, то я почала потроху вводити в контекст питання гендерної рівності. То фільм «Суфражистка» покажу, то про жіноче лідерство розкажу, то на тренінги поїду…

До мене тут у райраді головами були всі чоловіки, та ще й солідного віку. Як правило, такі, що вже пройшли всі щаблі… А я прийшла в 2015 році – дівчина, 29 років, блондинка… Тоді люди подивилися на мене прискіпливо. Але, думаю, зараз вони не шкодують, що мені повірили.

– Чому?

– Бо бачать, що тепер у нас в районі є: перше – найкраща сільська школа України. Це у селі Путрівка. Коли Президент робив презентацію про освіту України на 1 вересня – на першому слайді була наша Путрівська школа. Я дуже її люблю. Розумієте, можна просто зробити ремонт в школі, а можна перетворити на її особливе місце для дітей. І ще багато інфраструктурних змін.

– Часто це лише питання бюджетів. Може, ви просто багаті?

– Ні, ми цілком середньостатистичні. У нас є багаті сусідні райони, але Путрівська школа – не в них, а в нас. Це залежить не від бюджету, а від бажання щось робити для людей.

Знаєте, що дуже важливо на рівні району? Співпраця райради та РДА. Якщо цього немає, якщо починається колотнеча і перетягування канату – то розвитку не буде. Дуже важливо, щоб голова ради і голова РДА були партнерами.

– Про школу ви сказали, що це перше. А що друге?

– Крім школи, є наша районна лікарня. Вона була розташована в приміщенні 1903 року і була в стані, непридатному для життя, тим паче для його спасіння. Туди було заходиш – уже жити не хотілося.

У 2016 році ми відкрили новий корпус, туди переселили три відділення. Там умови в палатах приблизно такі, як в приватній клініці «Борис». І це все зроблено лише за 7 млн грн. «Лише», бо я знаю ціни на такі ремонти по Україні. Але кожне ліжко, стілець, фарба для стін – все вибиралося, як для себе. І там я теж сказала: цей проект – під моїм особистим контролем.

Зараз є багато можливостей, щоб щось робити, багато різних форм фінансування – і з фонду регіонального розвитку, і субвенції з державного бюджету, і з обласного бюджету. Було б бажання.

– Я багато говорю з жінками-політикинями, і вони багато й охоче розповідають якраз про школи, лікарні…

– Я теж спостерігаю, що як керує жінка – то одразу робиться соціалка. Мої персональні проекти: освіта, лікарня, соціальний захист.

До речі, у нас дуже крутий центр інклюзивної освіти. А ще нам подарували автобус –  а там спеціальне обладнання, різні тренажери для занять з дітьми з інвалідністю. Якщо мама з дитиною не можуть приїхати в інклюзивний центр, то до них приїжджають додому.

А ще біля центру ми хочемо зробити інклюзивний парк, обладнаний для діток з інвалідністю.

Я не кажу, що жінку-керівника не хвилюють питання доріг чи робочих місць. Я займаюся всім, але соціалкою й освітою – з найбільшим задоволенням.

Між іншим, про робочі місця: у нас в районі «Епіцентр» збудував найбільший в Україні завод із виробництва керамічної плитки, а це майже 1 ти робочих місць. Volvo розпочав величезної будівництво техстанції з обслуговування вантажівок.

– Чому ви пішли в політику?

– Як і багато хто – через Майдан. З’явилося бажання змінювати країну.

Я прийшла в БПП і сказала, що хочу працювати. Мене поставили керівником штабу округу, на виборах у нас був дуже високий результат, тому, можливо, мене й помітили. Потім я пішла першим заступником голови РДА, а через півроку були місцеві вибори, я пройшла за партійним списком.

А потім вже мене вибрали головою ради. Я дуже хотіла і вірила, що станеться саме так. Знаєте, я тут народилася і в мене було сильне бажання показати, що життя може бути іншим – хоча б те, що стосується садків, шкіл, медицини. Якщо в маленькому масштабі ти можеш досягти успіху, то далі це можна масштабувати. Тільки б було бажання працювати.

Автор: Леся Ганжа