Як отримати стипендію на магістратуру в Європі

Українка Юлія Гудошник отримала ступінь Master in Global Studies в Данії і Німеччині, вигравши стипендію від Програми Європейського Союзу Erasmus+. Подати заяву на магістратуру може кожен громадянин України будь-якого віку і статусу зі ступенем бакалавра або студенти IV курсу. Юлія радить, яку саме обрати магістерську програму, що написати в мотиваційному листі, яким має бути рівень англійської, чим кардинально відрізняється навчання у Німеччині та Данії і як потім застосувати європейські знання в Україні.

Дії заради мрії

Я з дитинства мріяла стати журналістом, і ще в десятирічному віці вирішила, що обов’язково маю вчитися в кращому університеті України. На той момент я була переконана, що це має бути в столиці – на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. В результаті вступила на бюджет, переїхала зі Львова до Києва і майже одразу почала працювати: вже на першому курсі в мене була практика, а на другому курсі – робота в журналі «What’s On», єдиному англомовному в Києві на той момент. Так я поєднувала навчання теорії в університеті з практикою в міжнародному середовищі.

Ще тоді, на другому курсі, я почала розуміти, що мені буде мало досвіду в Україні, і обов’язково потрібно випробувати свої сили за кордоном. Моє мультикультурне середовище в Києві – спілкування з іноземцями, можливість вчитися у них, дивитися на інші підходи до роботи – мене дуже надихало. Я вже розуміла, як сильно можна вирости, виходячи за рамки своїх кордонів і своєї зони комфорту. Тому під час навчання на бакалавраті почала збирати портфоліо для магістратури за кордоном.

Я подавала документи на різні стипендіальні програми. Одними з найбажаніших були журналістика та медіаменеджмент, але я шукала запасні ходи, тому активно подавалась програм на десять по всій Європі, де могла знайти стипендіальні можливості. Мій четвертий курс – це час активної роботи, пошуку, заповнення документів, мотиваційних листів, складання Тесту IELTS з англійської мови, збір рекомендаційних листів тощо. І потім – довготривале очікування, бо рішення приймаються нескоро. До липня я отримала «зелене світло» на всі програми, на які хотіла.

Hudoshnyk_Kyev-768x513


Що потрібно, щоб вступити у виші Європи

Найскладніше мені давалося очікування. Вкладаєш дуже багато сил, і коли отримуєш листа, де в першому абзаці тобі повідомляють, наприклад: «Вітаємо, вас прийнято на навчання! Ми дуже раді бачити вас студенткою Westminster University в Лондоні!», вже хочеш стрибати і плескати в долоні. Але потім читаєш в другому абзаці: «На жаль, університет не може надати вам стипендію, тому ви маєте сплатити 10 тисяч фунтів стерлінгів…». Спочатку хвиля натхнення, а потім – розчарування. Ніби отримала те, що хотіла, проте є грошове питання, через яке не вдасться повчитися в Лондоні чи будь-якому іншому хорошому університеті іншої країни.

Але була можливість навчатися з фінансовою підтримкою у двох країнах за програмою Global Studies. Вона інтердисциплінарна, тому допомагала підтягнути знання в різних сферах і отримати практику і в політології, і в економіці, і культурології, і в соціології. Тобто, закрити всі «білі плями» за два роки.

Я відчувала, що для роботи в міжнародній журналістиці мені потрібно краще розуміти світові процеси – що відбувається, що таке глобалізація, як світ об’єднується і що нас роз’єднує – і отримати кращу базу. Але я мала добре це аргументувати, по-перше, у своєму мотиваційному листі, по-друге, показати, які дисципліни я вже слухала і чи є в мене якийсь бекграунд у міжнародних відносинах – потрібно було дуже добре пояснити, чому це раптом я з журналіста вирішила стати міжнародником.

Я ніколи не робила copy-paste з шаблонів google, як це часто роблять. Для кожного університету лист писала сама і робила власні акценти на тому, чому хочу саме там вчитися. Не за схемами – від себе, від душі.

Я розуміла, що знаходилася в конкуренції з людьми з усього світу, які теж хочуть ці стипендії, і переживала, чи дадуть мені цей шанс. Потім виявилося, що моїми однокурсниками стали випускники Кембриджу та Йєлю.

Навіть така проста, здавалося б, річ, як англійська мова, може зіграти злий жарт. Для багатьох людей результати з екзаменів IELTS і TOEFL є перепоною для вступу, тому що є певні мінімуми, і якщо ти їх не набираєш, то взагалі не можеш вступати. А на стипендію має бути не мінімум, а дуже хороший результат.

Зараз багато хто мене питає, про що написати в мотиваційному листі, щоб сподобатись, адже цих листів комісія, що приймає на навчання, отримує тисячами. І в них, звичайно, немає ані часу, ані сил, ані бажання читати їх повністю. Треба зачепити, чимось виділитися. Тому я ніколи не робила copy-paste з шаблонів google, як це часто роблять. Для кожного університету лист писала сама і робила власні акценти на тому, чому хочу саме там вчитися. Не за схемами – від себе, від душі. І я думаю, люди це відчувають і розуміють вже з перших рядків.


Труднощі адаптації

Врешті мене прийняли на подвійну магістратуру, і я отримала Double Master of Arts in Global Studies. Erasmus Mundus – сама по собі мобільна програма, і дає можливість навчатися в декількох університетах, які між собою знаходяться в партнерстві. Я обирала свої університети сама, і ще тоді, на етапі вступу, мала мотивувати, пояснити, чому я обираю саме ці два. В результаті – я один рік навчалася в Німеччині, а один – в Данії, за різними програмами. Професори один одного знають, проте курси не перетинаються. В німецькому університеті дали дуже хорошу теоретичну базу, а потім в Данії в мене була спеціалізація – глобальна соціологія, де ми вивчали рухи, рішення, медіа, людський фактор тощо – і більше практики.

Як тільки я отримала підтвердження від університету, мені зробили короткострокову німецьку візу, а потім по приїзду – дозвіл на навчання та перебування на території країни. Асистент, який працює з міжнародною спільнотою, студентами, давав консультації з приводу страхування, житла та візи. Більш того, у нас був так званий «інтеграційний тиждень», протягом якого нам розповідали, де ми, що з нами відбуватиметься, що треба мати на увазі щодо життя в Німеччині і що очікуватиме нас протягом наступних двох років.

Отримання диплому не було кінцевою метою. Кінцевою метою було повернення додому і втілення цих знань. Така ціль чудово мене мотивувала.

Але складно було навіть не адаптуватись, а скоріше не покинути все і повернутися додому. 2013 – дуже непростий рік для України. Євромайдан, війна, а я далеко від дому, і не могла думати ні про яке навчання. Тільки сиділа 24/7 з новинами. «Яка глобалізація, навіщо мені це все?» Я переживала за свою сім’ю, своїх друзів, свою країну і відчувала себе дуже винною, хоча коли вступала, звичайно, не мала уявлення про те, що відбуватиметься далі. Та все ж докоряла собі і переживала через те, що ніяк не допомагаю.

Раніше я ніколи не навчалась англійською. В мене був дуже хороший рівень, я вкладала багато сил і років, щоб вільно розмовляти, писати. Врешті, працювала в англомовній пресі в Україні. Тому проблем ніби не мало бути. Але я поїхала навчатися з людьми, які були носіями, випускниками вузів англомовних країн. Ти з ними сидиш на лекції чи семінарі, і зрозуміло, ніхто не питає, з якої ти країни, з якого університету – від усіх очікують рівноцінного володіння, добре аргументованих думок англійською. І ти відчуваєш, як швидко треба підтягуватися. До того ж, раніше мені не доводилося поглиблено вивчати економіку чи інші дисципліни, яких на факультеті журналістики просто не було. А тут тобі дають і академічні статті, і десятки літератури зі своєю термінологією. Ти маєш не тільки читати англійською, але й писати на ці теми есе і вільно дискутувати на заняттях.

12990950_1719414278270373_5677324845275713711_n-768x512


Успіх по-німецьки, щастя по-данськи

Німці люблять давати дуже багато домашнього завдання, і спочатку здається, що виконати його взагалі неможливо. На завтра потрібно прочитати з різних предметів сумарно 500-1000 сторінок, і не просто прочитати, а проаналізувати, зрозуміти не загальну суть, а деталі, бути готовим відповідати. Тому кількість роботи мене спершу шокувала, і не тільки мене, а й відсотків 80 всіх, хто пішов на цю програму. Я вчилась не тільки з європейцями, а й з американцями, азіатами. Останні відомі тим, що дуже багато навчаються і фактично живуть в бібліотеках. Але навіть вони скаржилися, що навантаження у Німеччині завелике.

Мені допомогло те, що я завжди була дуже цілеспрямованою і розуміла, що коли вже вступила і витратила на це стільки зусиль, то маю йти до кінця. Отримання диплому не було кінцевою метою. Кінцевою метою було повернення додому і втілення цих знань. Така ціль чудово мене мотивувала: вчись, працюй, доводь сама собі, в першу чергу (тому що викладачам це не потрібно), що ти можеш, що це не проблема – зробити аналіз п’ятисот сторінок з економіки і написати есе. Це було змагання себе з собою: ставила собі виклики і йшла до них.

Данія для мене – це країна, в якій вислухають кожного. Я помітила, що вони дуже довго приймають рішення, бо намагаються врахувати думку кожного і знайти консенсус. Там нема такого – я лідер, я сказав. Лише групова, колективна робота.

Німеччина, яку я побачила – це життя за правилами, життя в порядку. Хочеться бути об’єктивною, не узагальнювати всю країну, але так я її відчула. Це достатньо спокійне життя – принаймні, було таким під час мого перебування і навчання. Це дуже багато роботи, працелюбства і бажання бути і діяти виключно за правилами. В ті моменти, коли я намагалася додати трохи творчості, або десь бути настільки сміливою, щоб сказати «На мою думку», або «Як мені здається», мене одразу зупиняли і говорили: «Вашу думку залишайте при собі. Ви маєте тільки робити посилання на людину, на академіка, який опублікував з цієї теми працю». І з того, що я бачу, відчуваю, можу зробити висновок, що німці так і живуть. Своєї думки і творчості там, на жаль, менше, а більше цих посилань на авторитетне джерело. Принаймні, в академічній сфері.

В Данії я відчула набагато більше свободи, і там творчість всіляко вітається. Там теж потрібно багато читати, аналізувати, але врешті-решт, приходить викладач, ділить вас на групи, ставить каву з печивом і питає: «А що ви думаєте з приводу цих прочитаних книжок? Що вас зачепило?» Це було великим сюрпризом. Мене в Німеччині так натренували, що тепер стало своєрідним викликом – ділитися своєю думкою та дискутувати, опираючись на свій не лише академічний, але й життєвий досвід. Тому Данія для мене – це країна, в якій вислухають кожного. Я помітила, що вони дуже довго приймають рішення, бо намагаються врахувати думку кожного і знайти консенсус. Там нема такого – я лідер, я сказав. Лише групова, колективна робота.

Я зрозуміла, що кордонів як таких не існує, і що вони насправді лише в нашій голові. Ні географічних, ні культурних – це все можна стирати, якщо хочеш. Головне – діалог, спілкування, спроба знайти спільний знаменник та пошук якихось спільних точок дотику.

А ще Данія для мене – дуже тепла країна, як би не парадоксально це звучало, враховуючи, що там майже постійно дощить. Але вона тепла в плані стосунків між людьми. Я спілкувалася, жила з дуже теплими людьми, вони мене навчили, що таке – бути щасливою тут і зараз, як це – цінувати момент, спілкування і людей, які біля тебе. Для данців їхні соціальні зв’язки дуже важливі. Якщо порівнювати з Німеччиною, то там – більш індивідуальна робота, «я сам за себе», а в Данії – це колектив, це «ми, і разом ми можемо більше».


Наука діалогу та розмиття кордонів

За два роки я прочитала більше книг, ніж за весь час до того, і дуже детально вивчала процеси не лише глобальні, а й кейси окремо взяти країн. Ми брали локальні, а потім намагались пов’язати їх з глобальними тенденціями і трендами. Темою моєї магістерської роботи була роль соцмереж у розвитку подій на Майдані.

Дуже багато знань мені дало спілкування з однокурсниками. В моїй аудиторії сиділи представники багатьох країн, з якими можна було всі питання, які піднімаються на лекціях та семінарах, обговорити на перерві та спитати: а чи дійсно це так, і що ти думаєш з цього приводу. Багато часу ми приділяли феномену Китаю і чому їм вдається так нарощувати потужності і завойовувати світові ринки, і багато моїх однокурсників з Китаю мали на ці питання власні відповіді, які можуть відрізнятися від того, що написано в книгах теоретиків.

Просто сидіти і бути – це, погодьтесь, не європейське налаштування. Європейське – це бігти, робити, досягати. В цьому плані ми дуже відрізняємося від тих країн, де активно медитують.

Змінилось моє ставлення до світу як такого. Може, звучить дуже голосно та пафосно, але я зрозуміла, що кордонів як таких не існує, і що вони насправді лише в нашій голові. Ні географічних, ні культурних – це все можна стирати, якщо хочеш. Головне – діалог, спілкування, спроба знайти спільний знаменник та пошук якихось спільних точок дотику.

Я розумію зараз, що зростання може бути лише в глобальному співробітництві. Ми вже живемо в тому світі, коли не можна обмежуватись лише самими собою або своїми сусідами. Глобальне співробітництво – це інший тип мислення, коли ти розумієш, що в тебе може бути щось спільне з Кореєю, Чилі, і ти намагаєшся знайти ці точки дотику, як ви можете діяти разом – на великому, державному, і на мікрорівнях. Це дуже добре видно в стартапах, або в соціальних проектах, коли люди збирають міжнародну команду, і хай всі сидять в різних країнах, але у всіх є скайп та інтернет, і можна робити щось разом. Я сама це практикувала і вважаю, що це велика перевага того часу, в якому ми зараз живемо. Кордонів немає, ми – всі разом, і якщо ми хочемо робити щось разом і змінювати світ, то це все реальніше, ніж ніколи раніше.

MG_4426-768x512


Спільна мова зі світом

Я дуже ціную свої дружні зв’язки, які збудувала під час навчання, тому що ми багато чого пройшли разом, і для мене ці люди дуже важливі. Насправді, контакти ми підтримуємо не тільки по Фейсбуку та скайпу. Наприклад, півроку тому я їздила до Чехії на весілля свого друга з Тайваню, який після навчання в Німеччині вирішив жити в Чехії. На це весілля також приїхала моя подруга з Болівії, яка зараз живе в Італії. До мене в Україну також часто приїздять друзі. Нещодавно був мій друг з Кореї, який зараз працює в Польщі. Багато представників Латинської Америки, Азії залишилися в Європі. І це все теж про глобалізацію.

Ще до поїздки на навчання я непогано розмовляла німецькою, а вже в Лейпцигу тренувалась, вирішуючи якісь побутові питання. В університеті цієї можливості було менше, ми переважно перебували в англомовному середовищі, зоні англомовних студентів, професорів та книжок. Тому не можу сказати, що я значно покращила свою німецьку.

Данська мова дуже припала мені до душі. Спочатку думала, що обійдуся без неї, адже в Данії всі дуже добре розмовляють англійською. Але почала жити в одній квартирі з п’ятьма данцями, і вони часто переходили на данську, забуваючи, що я нею не розмовляю. А я ж намагаюсь інтегруватися, займаюсь соціологією, вивчаю їхню культуру, і мені потрібно розуміти, про що вони розмовляють. Тому я пішла до школи, де інтенсивно займалась по три години чотири рази на тиждень. Тепер це одна з моїх найулюбленіших мов серед тих, що я чула або намагалась вчити.


Натхнення на зміни

Для мене велика честь мати звання Inspirator у данській організації ActionAid People4Change – це люди, які можуть надихати інших на зміни в соціальному, культурному аспектах в країнах, що розвиваються. Я проходила три рівні відбору: інтерв’ю, тести, спілкування. Тепер будь-якого моменту можуть написати, що запрошують мене, наприклад, в Сьєрра-Леоне, працювати з жінками-жертвами домашнього насилля. Тобто є якась задача, і ти як inspirator готовий поїхати до цієї країни і допомагати вирішувати проблему протягом певного часу, зазвичай півроку. Фактично, це напівволонтерство: тобі покривають, проживання, харчування, але ти на цьому нічого не заробляєш. Людей обирали зі всього світу, і для мене було великою честю отримати похвали від комісії. Але поки що їхати на один з проектів не поспішаю – повернулася в Україну і вважаю, що тут є достатньо можливостей і необхідності допомагати і вирішувати проблеми. Надихати вдома, а не десь далеко.

Для третіх я виявилась занадто кваліфікованою. Тоді я думала, що, мабуть, зробила щось не так. Якби нікуди не їздила, все було б набагато простіше. Намагалася досягати більшого, та мої успіхи закордоном здалися перевагою не всім.

В моєму розумінні, якщо ти хочеш щось змінювати в Україні, то маєш бути тут, на місці. Але це суто моя думка. За останні пару років я чую від багатьох моїх друзів, які повернулися із навчання в Європі, що потрібно знову їхати за кордон вчитися чи працювати. Дуже шкода, що кваліфіковані люди швидко розчаровуються. Не те щоб вони не хотіли нічого змінювати – просто хочуть, щоб все вже добре функціонувало і щоб вони почувалися тут потрібними.


Повернення до України

Я дуже раділа, коли перетнула кордон, нарешті була вдома і готова «йди в бій». Але на ділі з роботою мені спочатку було непросто. Я сподівалась, що мої два європейських дипломи допоможуть швидко знайти якусь хорошу позицію, швидко себе реалізувати. Але я помилялась.

Для багатьох роботодавців виявилося проблемою те, що останні два роки я провела не в Україні: мені казали, що поки я навчалась закордоном, багато чого змінилось, і я не розумію теперішніх реалій, а їм потрібна людина, яка через це вже пройшла. В інших організаціях мені пропонували зарплатню, якої мені не вистачило б навіть на оренду житла в Києві. Для третіх я виявилась занадто кваліфікованою. Тоді я думала, що, мабуть, зробила щось не так. Якби нікуди не їздила, все було б набагато простіше. Намагалася досягати більшого, та мої успіхи закордоном здалися перевагою не всім.

Але через три з половиною місяці пошуків я знайшла організацію, яка хотіла не тільки мене найняти якомога скоріше, але і я хотіла приступити до роботи якомога скоріше. Це Данська Рада у справах біженців, яка має підрозділ – Данську Групу з розмінування. Шукали людину, яка буде займатися комунікацією гуманітарного розмінування на Донбасі і запустить кампанію, щоб запобігти жертвам від мін і вибухонебезпечних залишків війни. Я читала вимоги до кандидата, чим потрібно буде займатися, і в мене від захвату загорілися очі. Коли пішла на співбесіду, ці почуття посилились ще більше. І на щастя, все склалося – ми довго працювали разом, багато встигли втілити і досі зберігаємо тісні зв’язки.

Через рік я почала працювати в Посольстві Королівства Данія радником з політичних питань. А зараз консультую Офіс освітніх реформ. Ми співпрацюємо з Міністерством освіти та новоствореною Державною службою якості освіти – разом працюємо над новими державними стандартами якості освіти в Україні. На зміну інспекціям приходить шкільний аудит, який відбуватиметься раз на 10 років. Відтепер, в рамках децентралізації, школа сама зобов’язана взяти на себе внутрішній контроль якості освіти. Наша задача – розробити політики і механізми, які допоможуть школі якісно надавати свої послуги. Також зараз консультую Фонд народонаселення ООН. Разом ми висвітлюємо теми ґендерної рівності та запобігання домашньому насильству.

Головні виклики в комунікації – як правильно донести інформацію та змінити думку людей. Тому що проінформувати – це одна справа, а як проінформувати так, щоб змінити ставлення і поведінку – це вже інше. І тут потрібно набратися терпіння, адже не варто сподіватися, що від однієї статті чи двох рекламних роликів люди зможуть змінити думку, яка напрацьовувалась протягом десятиліть. Вода камінь точить, і крапля за краплею треба шукати підходи, не нав’язувати, а питати, будувати діалог. Як його будувати коректно? Як знаходити ключі до людей, які мислять по-іншому, більш консервативні, менш схильні до творчості, інновацій та новацій? Як переконати та дати зрозуміти, що реформа – це на користь?

По-перше, треба терпіння, по-друге – треба бажання. Люди неохоче змінюються самі. Я вважаю, що це проблема не тільки в освітньому секторі, а загалом в Україні. Ми вимагаємо, щоб змінився хтось при владі, щоб там усі були хороші, а нам можна залишатися такими, якими були. Як носили хабарі лікарям, так і будемо носити. Як поводили себе зухвало, нетолерантно, так і будемо поводити. Хай змінюється хтось інший. Як це змінити, як змінити цю схему? Люди хочуть до Європи, але не думають, що від них також щось залежить. Це мене засмучує. Але тим не менше, результати вже є.

З молодими людьми працювати, звісно, простіше – я і мої друзі-випускники вузів Європи робимо сесії, запрошуємо молодь, яка мріє про освіту закордоном, або просто не знає, чим займатися після випуску зі свого університету. Ми намагаємось пояснити, що, по-перше, треба ставити собі цілі, по-друге – йти до них, по-третє, маючи весь цей досвід, не боятися змінювати систему зсередини, щось робити, а не лише очікувати, що хтось це зробить замість тебе.


Майбутнім студентам Європи

Багато хто вважає, що навчання в Європі не для них, вони не гідні або не можуть. Тому якщо люди не ставлять собі цих бар’єрів, то це перший великий крок. А далі потрібна робота над собою. Я б порадила від моменту прийняття рішення «я хочу» не відпускати це натхнення, цей ентузіазм, і одразу починати роботу над собою.

По-перше, потрібно покращити академічні результати в університеті. По-друге – важливий практичний досвід: робота, волонтерство, соціальна залученість – неважливо чи це робота платна чи безоплатна. Мають бути якісь речі, які ви робите, окрім навчання в університеті, про які ви напишете в своєму резюме, і у вас будуть контакти людей, які дадуть вам рекомендаційні листи. По-третє, це, звичайно, англійська – потрібно добре підготуватися до екзамену, та й потім це допоможе вже в ЄС почуватися спокійно, повноцінно. Не варто сподіватися на дорогі курси підготовки до IELTS чи TOEFL. Ви можете покращувати свою англійську самі, тому що ресурсів для підготовки дуже багато. Я готувалася сама і вважаю, що якщо людина реально хоче, вона самостійно зробить це ефективніше, ніж відвідуючи заняття. Телебачення, радіо, книжки, газети – в глобальному світі все доступно, було б бажання.

Не очікуйте швидких результатів, тому що сама підготовка, тренування своїх інтелектуальних м’язів, займає багато часу – рік чи два, залежно від того, на якому ви зараз курсі і коли збираєтеся вступати. Може бути, що не все одразу вдасться так, як ви думали і мріяли. Тому я раджу не ставити собі за мету вступ до якогось конкретного університету чи стипендію за конкретною програмою. Краще мати декілька альтернативних варіантів. Чим більше запасних дверей, тим більше шансів. Я маю друзів, які вкладали всі сили в один університет, а він не дав згоди на стипендію, і рік було втрачено. Набирайтесь терпіння і пробуйте, тому що можливостей багато, головне – бачити їх та бажати рухатися до них.

Інформаційна кампанія «Євроінтеграція: сила можливостей» здійснюється Офісом Віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України за підтримки ЄС та проекту Association4U.

Автор: Светлана Васильченко

Оригінал статті надруковано на сайті The Point