Європейська волонтерська служба – можливість робити зміни

 

Киянка Лілія Фасхутдінова працювала в Ейр Франс. Але у свої 29 вирішила влаштовувати дітей біженців до шкіл у Туреччині по програмі Європейської волонтерської служби (ЄВС).

Коли запитують, чому вона так вирішила, Ліля каже, що «іноді корисно зробити паузу в кар’єрі і щось змінити, пожити іншим життям в іншій культурі».

Як це було? Як новий досвід змінив її життя? І що вона планує робити далі? Ось її історія.

Легко тобі було знайти свій проект ЄВС?

На пошуки того, чого я хотіла, пішло півроку. Я хотіла, щоб робота була пов’язана із вирішенням соціальних проблем – робота із сиротами, біженцями. Дуже зацікавив проект в Іспанії – робота з підлітками, які скоїли тяжкі злочини. Я хотіла працювати над чимось важким, не шукала легких шляхів.

10584367_1264229543595029_787116796_n (1)

Усього подала близько 25 заявок, але виявилося, що це не так вже й багато, як я думала. Коли зустріла інших волонтерів, деякі розповідали, що подавалися по 150 раз, поки не отримали запрошення на проект. А деякі могли відправити 2-3 заявки і їх відбирали.

На свій проект я подавалася тричі.

Маєш якісь поради, як успішно писати заявку на ЄВС?

Досі не розумію,  за яким принципом відбувається відбір. Коли подавалася останній раз, я написала про себе казку. Мені здалося, що втретє вони не захочуть читати одне й те ж саме. І це спрацювало.

Але не думаю, що така стратегія працює завжди. Деякі мої друзі по ЄВС подавали абсолютно стандартні заявки. Тому насправді не знаю «рецепту успіху».

Як ти обирала свій проект?

Знайшла його на Європорталі. В описі було написано, що це робота в Туреччині з дітьми-біженцями із Сирії, Афганістану та Іраку. Ці діти дійсно потребують допомоги, але проектів такого роду не так багато. Це і вплинуло на мій вибір.

До чого ти не була готова, коли приїхала волонтером в Туреччину?

Насправді, я адаптувалася досить швидко. Найбільше шокували наші житлові умови. Дуже брудно.

У турків, взагалі, досить охайні квартири, але наша організація дуже на нас економила. Це була одна з найбільших проблем. Але ми обжилися, до всього намагалися ставитися з позитивом.

Вистачало кишенькових?

Мені вистачило, вдалося навіть зекономити на подорожі. В останні два місяці я об’їздила майже всю Туреччину. Щомісяця нам виплачували кишенькові в розмірі 180 євро.

Розкажи більше про місто, в якому ти жила?

Я жила на південному-сході Туреччини – в місті Газіянтеп. Воно відоме своїми стравами з м’яса. Коли говориш, що не їси м’яса, тобі приносять курку. Що таке «вегетаріанство» там не дуже розуміють.

13220816_1316978314986818_1402536559740818720_n

Газіянтеп – одне з найбільших міст Туреччини. У ньому мешкає майже 2 мільйона людей, близько чверть із яких – сирійці. Там досить велика соціальна проблема. Через біженців підскочили ціни на житло, збільшилося безробіття, бо сирійці погоджуються працювати за менші гроші.

Як ти почала працювати із сирійськими дітьми?

Наш волонтаріат проходив на базі Мерсі Корпс. Це американська організація, яка працює з дітьми біженців. Мерсі Корпс не була організацією, яка нас приймала, але там погодилися надавати нам приміщення для роботи. До цього центру, як правило, приходили діти із більш благополучних сирійських родин, він слугував як такий собі дитячий садок.

Та насправді коли ти приїздиш в місто, відразу бачиш багато дітей, які просто бігають по вулиці босоніж. Невмиті, нерозчесані, у рваному одязі не свого розміру.

Саме з дітьми з вулиці вирішили працювати наші волонтери ЄВС. Вони просто пішли на вулиці і позбирали цих дітей. Їх дозволили приводити у Мерсі Корпс.

Ми виходили на вулиці три рази на тиждень, і діти уже на нас чекали. Вони бігли до нас лавиною, одразу починали обіймати, цілувати – настільки вже звикли.

12341549_1199428350075149_1819219266489140985_n

Ними ніхто не займається. Вони або бігають по вулицях, або працюють. Продають серветки, хліб, чистять взуття на вулиці (діти починають працювати з 6-7 років). У деяких сирійських родин із сіл по 7-8 дітей, батьки не мають часу доглядати за всіма. Відповідно, якщо дитині 7 років, вважається, що вона вже доросла і може дати собі раду.

Таких дітей ніхто не водить до школи, вони не знають як правильно поводитися. Тому ми вирішили, що просто гратися недостатньо. Навчали їх математиці, разом малювали, вирізали з паперу, гралися в соціальні ігри. Наприкінці року діти стали менш дикими – спочатку вони постійно билися.

Але й цього ми вважали недостатнім. Хотіли влаштувати дітей у школи, дати їм шанс на майбутнє. Тому ми ходили в школи і до батьків домовлятися про зарахування.

Мені здається, основна причина, чому сирійські діти не ходять до  школи –  батьки цим не займаються.

Батьки не вважають це за потрібне?

Насправді, причин декілька. Наприклад, мати запитує в сина: «Ти хочеш до школи?». Звичайно, він відповідає, що не хоче. А їй не має часу його примушувати. Чоловік загинув на війні. Їй головне, щоб діти вижили. Тим паче, ці жінки, як правило, самі освіти можуть не мати. Тому не вважають це обов’язковим.

Одна сім’я сподівалася, що в школу діти ходитимуть, коли повернуться до Сирії. Вони не розуміють, що їхні діти вже виросли в Туреччині. Сирію вони не пам’ятають.

Інша відмовка для хлопчиків – робота. У нас був випадок, коли ми влаштували хлопчика в школу, а він її покинув. Почав працювати.

З дівчатками – окрема історія. У деяких родинах вважають, що дівчаткам необов’язково вчитися, головне – вийти заміж. 15-річна дівчина, з якою ми познайомилися в сирійській родині, мріяла лише про це.

Скількох дітей вдалося влаштувати до школи?

Ми записали близько 15 дітей, це більшість старших дітей, з якими працювали. Точні цифри тяжко сказати, до нас постійно приходив хтось новий. А коли волонтерство завершилося, наша подруга Олена ще залишилася в Туреччині і сама записала до шкіл решту діток.

Коли вона про це розповіла, я дуже зраділа, що це таки вдалося зробити. Бо, насправді, нашу ідею про освіту для сирійців не підтримували, вважали це безнадійним.

Але не хочу, щоб це звучало, як геройство. Ми ж насправді не в гарячу точку поїхали і допомогли лише малій групі дітей. Просто добре знати, що хоча б деяким дітям дали шанс на краще майбутнє.

Все ж чимало роботи, як на один рік…

Ми ще навідували сирійські сім’ї. Записували, які потреби мають їхні діти. Вели досьє на кожну родину: комусь не вистачало молока, комусь – взуття чи одягу. Потім збирали одяг, влаштували благодійний концерт у місцевій школі. А зібрані речі, їжу і коши розподіляли по сім’ям біженців.

14112011_865371350229526_2092936831_n (1)

Тебе якось змінив цей досвід?

Мене змінило оточення. Пощастило зустріти багатьох волонтерів із різних країн, їхні історії мене надихнули. Раніше здавалося, що в 30 уже багато для чого запізно. А тепер вважаю, що можливо все – головне захотіти. Цей досвід звільнив від кордонів, тепер здається, що в мене все попереду.

Думаю про магістратуру і роботу в громадському секторі. Зараз шукаю роботу, пов’язану з переселенцями. Насправді, ситуація із сирійськими біженцями схожа із тим, що відбувається в Україні з переселенцями. Хочеться допомогти змінити це на краще.

 12316171_1194804407204210_6962932771933595176_n

Європейська волонтерська служба (European Voluntary Service, EVS) – це програма волонтаріату, яку фінансує Європейська Комісія. Завдяки їй молодь віком від 18 до 30 років може брати участь у волонтерських проектах в Європі та Туреччині. Програма покриває витрати на проїзд і повністю забезпечує проживання та харчування.

 

Фото – Юлія Стешенко, Лілія Фасхутдінова

Опубліковано за співпраці з онлайн виданням Платфор.ма