Давати надію: переселенців навчають новим професіям

З Юлею ми зустрічаємося у Дружківці, невеличкому промисловому містечку на Донбасі. На ній рожева футболка, волосся зібране в хвіст, у вухах невеликі сережки.

Юля (ліворуч) з іншими переселенцями

У кімнаті центру для переселенців, де вона зараз мешкає – двоповерхове ліжко. Вона спить на верхній поличці.

Юля зі Спартака – колись мирного села біля Донецького аеропорту. Сьогодні його практично немає. І її будинку теж.

Коли у серпні 2014-го почалися перші обстріли, батьки одразу відправили її з селища; речі, які вона поспіхом склала, “помістилися в одну сумку”. Батьки залишилися ще п’ять днів.

“Одного з наших сусідів убило уламком, коли він зачиняв двері в підвал. Ввечері перед тим батьки з ним спілкувалися. У вранці дізналися, що він помер”. Наступного дня батьки виїхали теж. “Єдиний транспорт, який у них був – це велосипеди”.

Зруйнований будинок Юлі у Спартаку

“Коли я навесні складала сесію і прощалася з одногрупниками, мені запам’яталася фраза: “побачимося в вересні, все буде добре”. Але я так нікого і не побачила”, – розповідає вона.

Сьогодні Юля живе у центрі для переселенців у Дружківці, у двоповерховій будівлі на вулиці Свободи. Її облаштували волонтери: Василина, яка провела п’ять діб у полоні сепаратистів, та її колега Лариса. Сьогодні центру допомагають міжнародні організації, зокрема УВКБ ООН і Євросоюз. Переселенці мають місце, де жити, і час від часу отримують гуманітарну допомогу – харчові набори, побутову хімію, одяг.

Але сьогодні багато хто розуміє, що гуманітарна допомога не може розв’язати всіх проблем. Її ніколи не вистачить на всіх. Якась міжнародна організація може дати кілька сотень ковдр – а заявок від переселенців буде три тисячі. Можуть дати памперси на сто дітей, але, наприклад, у Краматорську дітей переселенців до одного року – близько тисячі.

Тому потрібно шукати нових відповідей, шукати способів давати переселенцям роботу. Бо її сьогодні дуже мало. І на нових місцях її знайти дуже складно. Особливо якщо живеш в колективних центрах, далеко від великих міст.

У квітні Юля пішла на тренінг. Його організувала Міжнародна організація з міграції разом із організацією “Українські рубежі” за підтримки Євросоюзу. Тренінг із здобуття нових навичок, нових умінь. Із здобуття нової професії чи уміння розпочинати власний бізнес.

“Ми робили тренінги про те, як знайти себе”, – розповідає Ірина Дрозд, одна з викладачок на цих семінарах. “Це був короткий курс з того, як організувати свій бізнес, як робити рекламу, курс з менеджменту і просуванню продукції”. А також тренінг про те, як змінити спеціалізацію, як вивчитися на нову професію.

Тренінги, які проводила Ірина, відбулися в трьох містах Донбасу: Дружківці, Костянтинівці та Святогорську. На кожному – 25-30 учасників.

Але загалом Євросоюз підтримав велику програму такого навчання переселенців по всій країні. 66 тренінгів у 25-х містах, від Запоріжжя до Лисичанська, від Новоайдара до Дружківки, від Одеси до Павлограда. Понад 1400 переселенців взяли у них участь. Приблизно 850 тисяч євро з великого ЄС-івського проекту, спрямованого на підтримку переселенців та постраждалих громадян в Україні, пішли на цю справу.

“Цінність цього проекту полягає в тому, що він надає не лише знання і матеріальну підтримку для започаткування власної справи, але й можливість повірити у власні сили та здобути впевненість у майбутньому”, – говорить Максим Осаволюк, спеціаліст Представництва Міжнародної організацїі з міграції (МОМ) в Україні. За його словами, тренінги та підтримка стартапів переселенців продовжуватимуться: МОМ має подібні проекти за підтримки ЄС, урядів Норвегії, Японії та Канади.

Після тренінгів переселенці презентують свої проекти. Або з початку власного бізнесу, або з проходження курсів перекваліфікації. Якщо комісія підтримує проект, переселенець отримає 650 євро (їх можна витратити тільки на розвиток бізнесу), або 500 євро – на курси з перекваліфікації.

Ірина Дрозд розповідає, що близько 50% з тих людей, які брали участь на її тренінгах у трьох містах Донбасу, захистили свої проекти, і зараз готується документація на купівлю обладнання для їхніх бізнесових ідей або для оплати навчання.

Сашу, Олексу та Геннадія ми зустрічаємо в Краматорську. Вони активісти SOS-Краматорськ, волонтерської організації, яка сьогодні робить багато для переселенців.

Переселенцям треба допомагати змінюватися, вважають ці активісти Краматорська; вони мають позбуватися “санаторного синдрому” та переставати бути “професійними біженцями”. В умовах, коли так складно знайти роботу, вони мають виховувати в собі мислення самозайнятої людини.

Усі троє також були на семінарах від МОМ та Євросоюзу. Геннадій подав проект дизайнерських послуг. Олекса – ремонту комп’ютерного налаштування. Тренінги “систематизують знання та дають скелет”, – говорять вони.

Розвивати свою справу в прифронтових містечках Донбасу непросто. Ніхто не знає, що буде далі. Люди радше воліють вивозити свій бізнес, бо вже завтра тут може бути війна.

Але з іншого боку, у Краматорську, Слов’янську, Лисичанську, Сєвєродонецьку поступово з’являються ніші для розвитку, які раніше були відсутні. Люди, які приїжджають з Донецька чи Луганська, часто звикли до кращого рівня сервісу – і їхня присутність стимулює розвиток цих сфер на територіях, які сьогодні контролюються Україною. Багато дончан, наприклад, звикли до певного рівня комфорту – до торгівельних центрів, бо просторів відпочинку, до побутової техніки певного рівня (від мікрохвильових пічок до сучасних обігрівачів). Усе це створює додатковий попит.

Цей попит можуть задовольнити як самі переселенці, так і мешканці цих міст, говорять волонтери. Вони вірять, що їхні міста зможуть змінитися на краще.

Тут, біля самої лінії фронту, вони видаються набагато оптимістичнішими, ніж ви могли подумати.

Володимир Єрмоленко