«Протягом 20 років поняття дискримінації було відсутнє в українському правовому полі» – інтерв’ю

Ірина Федорович, координатор проекту “Досягнення рівності: спільний підхід для покращення стану рівності та недискримінації” розповідає про те, що на практиці означає часто вживане слово дискримінація та як протидіяти дискримінації у повсякденному житті.

Ірина Федорович, координатор проекту "Досягнення рівності: спільний підхід для покращення стану рівності та недискримінації"
Ірина Федорович, координатор проекту “Досягнення рівності: спільний підхід для покращення стану рівності та недискримінації”

«В Україні відсутнє позитивне квотування, яке дозволяє певною мірою обмежити права більшості заради реалізації прав меншості», – розповідає Ірина Федорович, координатор проекту “Досягнення рівності: спільний підхід для покращення стану рівності та недискримінації”. У своєму інтерв’ю вона розповідає, про те, що на практиці означає часто вживане слово дискримінація та як протидіяти дискримінації у повсякденному житті.

–          Ми часто чуємо слово дискримінація. В чому вона проявляється в Україні? Чи можна вважати дискримінацією, наприклад, той факт, що у Верховній Раді України жінки представлені значно гірше, ніж чоловіки?

Загалом дискримінація означає обмеження в правах, яке базується виключно на невід’ємних характеристиках людини. Відповідно, вразливими групами можуть бути і жінки, і літні люди, і люди з інвалідність, і роми. Дискримінація у цих групах проявляється дуже по-різному. Наприклад, порушення прав ромів в Україні є очевидним: це стосується в першу чергу відмови видавати їм паспорти, відсутності доступу до освіти та медичного обслуговування. Але коли молода жінка попри високу кваліфікацію безуспішно шукає роботу лише тому, що вона має маленьку дитину чи гіпотетично може завагітніти, це теж є проявом дискримінації.

Що ж до гендерного фактору у Верховній Раді, то нерівномірність представлення жінок і чоловіків в український органах влади регулярно привертає увагу європейських організацій, наприклад ООН чи Ради Європи. В Україні відсутнє позитивне квотування, яке дозволяє певною мірою обмежити права більшості заради реалізації прав меншості. Цей механізм має свої переваги і недоліки, але його застосування протягом обмеженого часу може позитивно впливати на ситуацію.

–          Чи розглядається проблема дискримінації в Україні на державному рівні? Які кроки робить держава для її подолання?

В Україні в цілому багато проблем із правами людини, адже протягом 20 років цим питанням не приділялося достатньої уваги. Що ж стосується безпосередньо дискримінації, то, окрім згадування в Конституції, протягом 20 років поняття дискримінації було відсутнє в українському правовому полі.

Україна жила без єдиного профільного закону, який би містив визначення дискримінації, забороняв би її та встановлював відповідальність за порушення. Вперше такий закон було розроблено та прийнято лише у 2012 році під тиском ЄС в рамках реалізації Плану з лібералізації візового режиму. Окремі форми дискримінації, наприклад, щодо людей з інвалідністю чи за гендерною ознакою, були окреслені та прописані в спеціалізованих законах. Але про дискримінацію в цілому говорити було фактично неможливо через відсутність правового визначення. Проблема до останнього часу не визнавалася і, відповідно, ніяка робота з її вирішення не проводилася.

–          Чим український підхід до протидії дискримінації відрізняється від європейського?  

Поміж інших правових інструментів на рівні ЄС існують директиви, які зобов’язують країни-члени досягнути певного результату, однак не диктують конкретних засобів до його досягнення. Чотири директиви, які забороняють дискримінацію, встановлюють мінімальний стандарт і створюють в такий спосіб спільне правове поле. Протягом певного часу ці директиви були імплементовані в національні законодавства. До України ці директиви на сьогодні не мають стосунку, і могли б лише слугувати зразком для наслідування. Також заборона дискримінації зазначена в Європейській хартії про права людини, а вищою інстанцією з питань дискримінації для країн-членів ЄС є Європейський суд справедливості. До останнього громадяни можуть безпосередньо поскаржитися в разі невдоволення рішенням національного суду і після визнання факту дискримінації вимагати покарання винних.

На основі ж українського закону 2012 року можна домогтися лише встановлення дискримінації, однак притягнути  винних до відповідальності майже неможливо. Покарання можливо лише в поодиноких випадках дискримінації, що регулюються спеціалізованими законами, наприклад, про людей із інвалідністю. Протидію дискримінації де-юре уможливлює стаття 161 Кримінального кодексу України, яка передбачає звернення до суду після проведення слідства в міліції. Однак тривалість і неефективність процедури роблять цю можливість суто декларативною: наприклад, за останній рік в міліцію не було подано жодної скарги. Максимум, на що можуть розраховувати наші співгромадяни – це визнання факту дискримінації.

–          Які вимоги щодо протидії дискримінації ЄС висуває до України в рамках євроінтеграційного курсу?

Прийняття комплексного антидискримінаційного законодавства є одним із пунктів Плану дій з візової лібералізації. Його реалізація була вимогою ще першого етапу реалізації Плану, однак виконана вона була лише частково. Прогрес України у цій галузі був відображений у підсумковому звіті Європейської Комісії у листопаді 2013 року. Окрім зауважень до самого визначення дискримінації (як прямої так і непрямої), головним недоліком є той факт, що новоприйнятий закон не передбачає відповідальності за неї. Внесення поправок має дозволити громадянам у випадку дискримінаційних утисків апелювати безпосередньо до цього закону і шляхом судового розгляду притягати винних до відповідальності. Крім того, Україна має низку зобов’язань щодо забезпечення прав вразливих груп, проте розгляд цих пунктів Україна ще не розпочала.

–           З яких джерел громадяни можуть отримати інформацію про дискримінацію в Україні?  

Внаслідок відсутності донедавна правового визначення дискримінації, не було жодних систематизованих даних та державної статистики у цій сфері. Тематичні дослідження утисків прав тієї чи іншої вразливої групи проводилися громадянським суспільством.

Лише після прийняття профільного закону про дискримінацію було встановлено, що Офіс уповноваженого з прав людини є тією інституцією, яка між іншим відповідає і за протидію дискримінації. Теоретично, ця ж інстанція має відтепер займатися і збором відповідної інформації, однак в будь-якому разі омбудсмен займається лише безпосередніми індивідуальними скаргами.

Ідея нашого проекту народилася з бажання створити певну платформу для координації і об’єднання зусиль громадських організацій, які займаються проблемами різних вразливих груп та протидією їх дискримінації. У 2011 році на основі громадської ініціативи була створена Коаліція з протидії дискримінації, яка постійно розвивається. Якщо спочатку вона складалася з 5-6 організацій, то наразі до неї входять більше 50-ти організацій різного спрямування.

Проект «Досягнення рівності: спільний підхід для покращення стану рівності та недискримінації» здійснює ГО “Центр “Соціальна дія”. Термін реалізації проекту – 1 січня 2014 – 31 грудня 2015.

Проект має на меті привернути уваги громадськості, органів влади та ЗМІ до проблем дискримінації в Україні та сприяти створенню ефективних механізмів протидії цьому явищу. Зокрема, одним із важливих завдань проекту є участь у розробці змін до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”. Проект працює із трьома цільовими групами: місцевими органами влади, профільними громадськими організаціями та ЗМІ. Наразі заплановані регіональні начальні тренінги, розробка посібників та підручників із описом європейського досвіду, а також об’єднання зусиль всіх трьох цільових груп задля реалізації спільного пілотного проекту.

Бюджет проекту: 100660 грн.