Як зняти бар’єри у торгівлі між ЄС та Україною? – Інтерв’ю

Стефанос Іоакеімідіс є керівником проекту ЄС «Додаткові заходи щодо виконання Програми підтримки галузевої політики «Сприяння взаємній торгівлі шляхом усунення технічних бар’єрів у торгівлі між Україною та Європейським Союзом»

Для зняття технічних бар’єрів у торгівлі між ЄС та Україною Євросоюз започаткував Програму підтримки галузевої політики[1], виділивши на її реалізацію 39 мільйонів євро. Програму впроваджує Міністерство економічного розвитку і торгівлі України за підтримки спеціального Проекту технічної допомоги, що фінансується ЄС.

Ми зустрілися з керівником проекту Стефаносом Іоакеімідісом та експертом з юридичних питань цієї ініціативи Дмитром Луценком, аби поговорити про безпеку продукції в ЄС та Україні, а також про технічні регламенти, стандарти та інші технічні бар’єри, що існують у двосторонній торгівлі.

Що ви маєте на увазі, говорячи про технічні бар’єри в торгівлі?

Продукція, яка потрапляє на ринок, має відповідати правилам безпеки, що визначаються складним масивом технічних регламентів, стандартів тощо. Держави – з міркувань безпеки – можуть застосувати технічні регламенти, аби захищати місцевих виробників від можливої конкуренції з боку імпорту. Наприклад, держава може стверджувати, що той чи той товар можна імпортувати лише тоді, коли його вироблятимуть згідно з національним технічним регламентом; інакше вона не вважатиме, що цей товар відповідає стандартам безпеки. Ось вам приклад технічного  бар’єру в торгівлі.

Які існують шляхи розв’язання цієї проблеми?

Для України одним з таких шляхів є наближення її системи технічного регулювання до європейської. Це наближення повністю відповідало би зобов’язанням, які Україна брала на себе, вступаючи до Світової організації торгівлі (СОТ). У Євросоюзі з 1985 року запроваджується так званий «Новий підхід», що легко та ефективно усуває технічні бар’єри у торгівлі між країнами-членами ЄС.

Яка головна ідея цього «Нового підходу»?

Цих ідей кілька. По-перше, було вирішено, що непотрібно на загальноєвропейському рівні запроваджувати регулювання щодо товарів, які становлять низький рівень ризику. По-друге, законодавство було обмежено «базовими вимогами до безпеки», що ґрунтуються на аналізі потенційних ризиків від споживання продукції. Якщо говорити про електричні прилади, наприклад, то користувача слід убезпечити від удару струмом, якщо він до них доторкнеться. З іншого боку, так званий «Старий підхід» визначав кожну технічну деталь – і цим детальним вимогам було складно відповідати.

Стандарти «перекладають» ці базові вимоги на технічну мову. На загальноєвропейському рівні стандарти ухвалюються Європейськими органами зі стандартизації. Ці стандарти – я хочу це підкреслити – є добровільними. Іншими словами, виробник може дотримуватися стандартів у виробництві своєї продукції. Якщо він дотримується стандартів, ухвалених Європейськими органами зі стандартизації, це означає, що товар відповідає базовим вимогам ЄС. Така практика відома під терміном «посилання на стандарти», що, до речі, є ще однією важливою ідеєю «Нового підходу». Але виробник може використовувати і свої власні підходи. У цьому разі він буде змушений довести, що цей товар дійсно відповідає базовим вимогам. Тож добровільна природа стандартів є одним з основних факторів, що уможливлюють розмаїття та інноваційність продукції ЄС.

Ще одним ключовим елементом є те, що відповідальність за відповідність продукції вимогам безпеки переходить від держави до виробника. Держава не втручається у проектування або виробництво товару; вона виконує лише три функції: 1) законодавчу; 2) функцію акредитації; згідно з нею, держава гарантує, що організації, уповноважені перевіряти продукцію на відповідність базовим вимогам (це називається «оцінкою відповідності»), володіють технічним вмінням і здатністю для виконання цих завдань; 3) функцію гарантування дотримання законодавства через нагляд за ринком.

У чому полягає різниця між радянською системою стандартизації (ГОСТ) та моделлю ЄС?

Дмитро Луценко є експертом з юридичних питань цієї ініціативи
Дмитро Луценко є експертом з юридичних питань цієї ініціативи

У радянській моделі ГОСТів держава виступала розробником і виробником продукції через дочірні компанії-виробники. Держава визначала детальний опис продукції, який і виражався в стандартах. Натомість у ЄС роль держави обмежується лише тими трьома функціями, про які я вже згадував. Система ГОСТів передбачала обов’язкове дотримання стандартів; інакше весь ланцюг виробництва продукції міг бути зруйнований. У ЄС стандарти є добровільними.

Я також додам, що у Євросоюзі в рамках однієї інституції не можуть співіснувати функції, що здатні призвести до конфлікту інтересів. Наприклад, такі функції, як оцінка відповідності та нагляд за ринком, які співіснували за моделі ГОСТів під дахом одного органу.

Чи Україна й досі використовує модель, за якої стандарти є обов’язковими?

На жаль, певною мірою, так. Дуже давно Україна задекларувала перехід до ринкової економіки, однак інструмент, що регулює безпеку товарів, ще й досі використовує ідеї та елементи «старої доброї системи». Україна зробила важливі кроки, аби змінити цю ситуацію, проте процес й досі не завершено. Вона перебуває у «вічно перехідному стані», коли стандарти залишаються обов’язковими, обтяжуючи виробників бюрократичними перепонами.

Що має зробити Україна, аби позбутися цього спадку планової економіки та наблизитися до практик ЄС?

Програма економічних реформ, яку затвердив Президент України, визначає головні напрями цього наближення; тепер завдання полягає в тому, щоб їх реалізувати. Дуже важливо завершити впровадження нормативно-правової бази, особливо у сферах метрології та стандартизації. Потрібно позбутися практики обов’язкового застосування стандартів. Окрім того, потрібно погодити технічні регламенти щодо промислової продукції з Європейськими директивами. Слід також запровадити Європейські гармонізовані стандарти, а також позбутися старих суперечливих стандартів ГОСТ.

Які органи несуть відповідальність за такі перетворення?

Рішення щодо технічних регламентів ухвалює Кабінет міністрів. Відповідальність за ухвалення стандартів несе національний орган зі стандартизації. Однак наразі, до створення нового національного органу зі стандартизації, ці функції виконує Міністерство економічного розвитку та торгівлі. Парламент, своєю чергою, ухвалює закони у сфері стандартизації та метрології.

У такому разі чи має в країні існувати окремий орган зі стандартизації, окремий орган з акредитації тощо?  

Окремий орган з акредитації в країні вже створено, і це був важливий крок. Іншим важливим кроком було створення окремих органів, що займаються наглядом за ринком. Водночас слід створити окрему інституцію: національний орган зі стандартизації. Це би дозволило забезпечити оптимальну інституційну структуру, яка би відповідала практиці ЄС. Як ви бачите, ми вже наблизилися до цього, однак із подальшими діями не слід зволікати.

Чи має новий орган зі стандартизації бути незалежним?

В ідеалі – так. У ЄС стандартизація не є справою держави; її рушійної силою є промисловість, а також інші залучених сторони (зокрема, споживачі, малі та середні підприємства, екологічні активісти тощо). Процедура стандартизації відбувається знизу вгору: вона йде від залучених сторін, не від держави. І це є ще однією відмінністю від системи ГОСТів. Якщо Україна прагне дотримуватися європейської моделі, в країні має існувати високий ступінь незалежності у виробництві стандартів.

Стефанос Іоакеімідіс є керівником проекту ЄС «Додаткові заходи щодо виконання Програми підтримки галузевої політики «Сприяння взаємній торгівлі шляхом усунення технічних бар’єрів у торгівлі між Україною та Європейським Союзом». Дмитро Луценко є експертом з юридичних питань цієї ініціативи.


[1] Програма підтримки галузевої політики інтегрує допомогу ЄС у стратегії реформ країн-партнерів, зокрема України. За допомогою ЄС Україна визначила свої власні цілі розвитку та встановила відповідальність за їхнє досягнення у певному секторі. Кошти Євросоюзу до державного бюджету надходять тоді, коли Україна досягає поставлених цілей.